Нащадки прадідів

Сторінка 34 з 50

Антоненко-Давидович Борис

— Я?.. — завагався Євген. — Я ні до якої партії не належу.

-Чому?

— Кожна партія боронить чиїсь вузькі інтереси: есде-ки — робітничі, есери — селянські, я ж — ні робітник, ні селянин і не буржуй. Я підгримую частину програми

кожної партії, яка вимагає національного визволення України й інтереси трудящих мас взагалі.

Більшовик голосно засміявся. В цей час до них наближалась Інна.

— Одне слово, — сказав більшовик, — ви просто собі за жовто-блакитну ганчірочку? Навіщо, мовляв, мені партії всякі, коли мені мила Україна та й годі.

— Цебто як? — похмурився Євген.

— Ну як же: я — не робітник, значить, яке мені діло до робітництва, я й не селянин — то що мені до селян... Так же по-вашому? Да... Це у вас здорово вийшло! Принаймні, щиро...

В цей час більшовика покликали до трибуни й він пішов. Євген спантеличено дивився йому вслід, аж поки приском не запекла в голові думка: яку я дурницю йому ляпнув! Так міг би сказати або ж безоглядний егоїст, або ж цілковитий політичний невіглас.

Євген поквапився вийти з цукроварні, щоб бува не зустрітись знову з більшовиком. Настрій йому був препоганий, він ішов до фільварку дуже швидко й Інна ледве потрапляла за ним. Немов би швидкою ходою він хотів загнати подалі від себе свою досаду й прикрість.

— А справді, Євгеночку, чому ти не состоїш у якійсь партії? — спитала тихо Інна.

Це запитання зовсім роздратувало Євгена. Мало йому сьогодні прикростей, так іще вона буде його допитувати. І чого вона до нього в'язне?.. Євген почув, якою тяжкою, нестерпучо тяжкою стала йому присутність Ін-ни, — Треба конче ліквідувати цей випадковий, нудний роман, — подумав він і йому, замість того, щоб відповісти дівчині на її запитання, захотілось тут же сказати їй усю правду в живі очі про їхні взаємини. Сказати й скінчити раз і назавжди. Але дівчина тихо взяла його під руку й дивилась йому в вічі так ніжно, так пестливо й довірливо, що йому стало нараз шкода її.

"А все-таки я погано з нею обійшовся; не треба було так..." — подумав він і йому стало ще більше її жаль.

— Бачиш, Інно, — сказав він і погладив її маленьку долоньку, — справа національного визволення України — це така велика річ, що ні одна партія не може увібрати її в свою програму. Ти дивись — які є різні партії, а всі во-

13*

387

ни так чи інакше беруться розв'язувати національне питання. Я ж хочу себе віддати цілком справі визволення України, для мене воно вище всього.

— Але не можна ж одкидати й соціального, для нашої плебейської нації воно грає велику ролю, — несміливо заперечила Інна й задумалась.

— У вільній Україні всі соціальні питання розв'яжуться самі собою.

Вони замовкли й до самого фільварку вже не говорили. Дівчина напружено про щось думала, голова їй низько схилилась і примружені очі сумно дивились під ноги. Щось мучило дівчину, але вона вперто ховала його в собі.

— І все-таки її доведеться покинути, — зітхнув Євген, — і що швидше, то краще...

Неподалік від фільварку Інна спинилась:

— Я піду ще в Рясне, хай мене не ждуть обідати. Дівчина безперечно вигадує, їй треба щось пережити

на самоті. Щось таки справді мордує дівчину.

— Інно! Інно, що з тобою? — ступив до неї Євген.

— Ну, справа є, я мушу піти...

Інна повернулась і швидко пішла до села. — Бідна дівчина! Що ж із нею робити? — пожалів Інну вдруге Євген, але йому стало ще прикріше. Починаються вже безпричинні любовні трагедії, сцени, сльози!.. Вона пішла й, безперечно, буде там десь на самоті плакати. Чого? Він же їй нічого такого не сказав! Треба було б наздогнати її, заспокоїти, розважити, спростувати всякі її передчуття, але він страшенно стомився і йому хочеться їсти. Та й з якої речі близькі стосунки між чоловіком і жінкою мають конче супроводитись трагедіями й сльозами? Кохання мусить давати радість, а не болі! "Кохання"? Так, вона кохає тебе, а ти?.. — Ні, таки треба з цим покінчити! Принаймні, буде боляче раз, а не завжди. — Євген рішуче подався до фільварку.

В домі вже накривали до обіду стіл. У сінцях Євгена зустрів Ніколай Парфенович.

— А мені саме вас треба, Євгенію Петровичу. Будьте ласкаві, до кабінету. Нам треба поговорити.

Євген одразу ж почервонів, як спійманий на злочині хлопчисько.

"Це, очевидно, про Інну зараз. Марія Петрівна таки нашептала, мабуть, йому повні вуха..." Євген силкувався опанувати себе й бути спокійним. "Поки він вичитуватиме, я знайду, що відповідати", — заспокоїв себе Євген і сів у крісло коло столу.

— По-перше, я хочу сплатити вам гроші за місяць. Сорок і п'ятдесят. Дев'яносто. Здається, правильно, порахуйте, будь ласка. А тепер я мушу вам дещо сказати...

Євген знову почервонів і нашорошився. Проте Ніко-лай Парфенович почав дуже лагідно й чемно. Навіть голос свій знизив до незвичайно низького тону.

— Я розумію, — сказав він, схрестивши пальці й уникаючи дивитись Євгенові в вічі, — революція, так би мовити, похитнула старі погляди, молодь захоплюється соціалізмом тощо. Але ми, аграрії, не маємо права фантазувати. Ми мусимо дати державі й армії хліб, бо інакше буде голод. Як там буде з землею далі — хто його знає, але тимчасом земля все ж таки, так би мовити, належить економії й економія за неї відповідає. В нашій роботі, на жаль, доводиться одмовлятись від фантазій і соціаліз-мів... Еге ж бо.

"Чи він хитрує й так здалека заходить, чи, може, й справді, він хоче казати тільки про луг?"

— На жаль, шановний Євгенію Петровичу, щодо цього у вашій роботі на економії трапились деАсі, так би мовити, помилки. Наприклад, ви не додержали на косовиці норми зарплати і дали змогу селянам просто обікрасти економію. Я боюся, щоб цього не повторилось і на жнивах. Це була б, так би мовити, просто катастрофа. Я вже не кажу, що така м'якість розбещує селян, навіть підбурює їх до насильства, це само собою розуміється, але тут йдеться про голод, ось у чому річ!..

Євген зовсім уже отямився. Найгірше, чого він сподівався в цій неприємній розмові з Ніколаєм Парфено-вичем, обминуло його, не зачепивши й краєм. Це надало йому сміливости й певносте.

— Бачите, Ніколаю Парфеновичу, — сказав він, — нам буде трохи важко порозумітись. Часи, безперечно, змінились і вам треба вже примиритись із тим, що земля перейде селянам. Та й це ж не ваша земля, ви тільки управитель, — чого вам її шкодувати?