Батько таки надумав зробити з Євгенового українства родинну трагедію. Не скандал, як звичайно, а найсп-равжнісіньку трагедію з усіма її печальними аксесуарами. Це збиває Євгена з пантелику і хто зна, що робити з батьком. От, коли б він, як і завжди, почав гримати, неприємно блискати очима, лаятись — тоді зовсім інша річ. Тоді б Євген знав, як поводитись. Та, власне, він давно вже приготувався до останньої розмови з батьком. Вона мусіла бути. Але ж не така. Без цього жалібного тремтіння батькового голосу й прибитої, просто безталанної, старечої постаті в урядовій тужурці. Євген мляво обійшов куток столу й спробував одвести батькові думки в інший бік:
— Ну, добре, папа, а до чого ж тут моє прізвище? Отже виходить, що "Барабаш" — історично правильно?
— Ні, "Барабашев"! — категорично заперечив Петро Олексійович і його згорблена, принишкла спина знову гордовито випросталась на стільці. — Це, коли вони були некультурні, дикі, тоді вони звались Барабашами, хіба ж можна припустити, щоб у наші часи серйозна культурна людина звалась "Козолуп" або "Мокроштан" який-не-будь? Директор гімназії і раптом — Мокроштан! Смішно навіть говорити про це! Абсурд...
Петро Олексійович розсердився. Голос йому знову твердий, диктаторський: — Ми — Барабашеви і, поки ти в моєму домі, ти будеш теж Барабашевим. Я не дозволю перекручувати наше давнє прізвище!
Батько став таким, яким він і мусів бути. Оце і є справжній батько — Пьотр Алексеевич Барабашев, начальник повітової пошти, по-вуличному "Бардадим" Без сантиментів і патетики. Євген спокійно подивився батькові в вічі.
— Ні, папа, я все ж вертаюсь до Барабашів, я офіційно і скрізь буду — Барабашем.
— Євгеній! Як ти смієш?! — Петро Олексійович стукнув долонею по столу й устав: — Як ти смієш мені так?..
— Дай мені, папа, мого листа, ти й досі його держиш. Євген сам витягнув через стіл з батькових пальців
листа й навмисно зараз же занурився читати.
— Я говорю, Євгеній, останній раз: у цьому домі живуть і будуть жити тільки Барабашеви. Да — Барабашеви! Я рішуче тобі кажу — всі ці штучки й комедії я не дозволю...
— Не будемо, папа, сперечатись, — сказав спокійно Євген і поклав на стіл листа: — Володя Фогель знайшов мені в повіті роботу і я можу покинути "дім Бараба-шевих"...
— Ах, он як? Прошу! Будь ласка! Двері одчинені. Не затримуємо! — Петро Олексійович низько вклонився перед сином і простягнув до дверей руки:
— Це наш дім, а ось двері. Прошу!..
— Ах, Боже мій. Що ви там вигадали?.. Женічка, та хіба ж можна з папою так!.. — Це бігла з веранди перелякана на смерть мамуня 1. [На цьому розділ завершується, а відтак і оповідь про дальшу долю Євгена Барабаша обривається. Зате продовжується в рукопису, з початком якого читач має змогу ознайомитися далі. — Л. Б.].
* * *
..До панської економії від станції було далеченько. Я і мій шкільний товариш умовились їхати сюди до управителя Кенігівської економії репетиторами. Управителеві треба, щоб ми підготували за літо й перетягли через осінні переекзаменовки в гімназії двох його стгів-телепнів і дочку бухгалтера, а нам треба заробити грошей на зиму, на університет. Але товариш мій спізнився на поїзд, і я приїхав сам. Іти пішки далеко й нудно самому, і я зрадів, коли мене наздогнав, підскакуючи на драбчастому возі, якийсь дядечко. Я попросився підвезти мене до економії, і дядько, глянувши на блискучі ґудзики моєї студентської тужурки, не сказати б, що неохоче, але й без особливого піднесення погодився. Проте дядько був говіркий і одразу ж почав розмовляти. Власне, від мене він, видимо, мало сподівався почути щось цікаве й тому говорив більше сам з собою. Був кінець червня. В Києві Центральна Рада випустила свій перший універсал, у далекому Петрограді громадилися хмари липневої бурі, розвалювався фронт, а дядько все ще не міг перетравити березневої сенсації:
— Царя нема! Ге! Ну, просто, як оце тобі з воза встав: був, сидів, а це, гляди, вже й нема...
Подумавши хвилину, він сказав зачудовано:
— І ловко ж товариші його підважили!.. Перед самою економією він спитав мене:
— Так, кажете, вчитесь у городі? Ну, а на кого ж саме?
— На вчителя, — відповів я.
Дядько підозріло глянув на мою студентську тужурку й, одвернувшись, досить переконано сказав:
— А я так думаю, що, мабуть, чи не на попа. Тпру!.. — і спинив коні.
— Чому ж ви так думаєте? — здивувався я, злазячи з воза.
— А ґудзики золоті нащо?
Він хитро всміхнувся, немов піймав мене на брехні, Й стьобнув віжками по шкапі.
За кілька хвилин засмаглий кремезний управитель у парусиновому костюмі запрошував мене до покоїв, люб'язно дорікаючи, чому я не сповістив його заздалегідь, щоб за мною вислали коні. Він, видимо, зрадів з мого приїзду, бо забув навіть спитати, чому я приїхав сам, без товариша. І я, не дожинаючись його запитання, сам сказав:
— А мій товариш приїде завтра: спізнився на поїзд. Управителя немовби хто шилом штрикнув у бік, і він
пересмикнувся:
— "Товариш"!.. Так-так... Товариш з гімназії, з університету, однокашник, нарешті, товариш міністра і — наш сьогоднішній товариш-братішка! І треба ж таки загидити таке прекрасне слово!.. — 1 повернувшись до мене, він посміхнувся з гіркою іронією: — Ми, на жаль, не можемо тут похвалитися своїми товаришами. Ні, ні, не можемо!.. Кожної ночі так і дивись підпалять економію товариші8.
..Але що ж поробиш? Він іще нічого не встиг тут зробити, окрім хіба що українізації панни Інни та кількох лекцій у ряснянській "Просвіті". Він мусить тимча-сом на це погодитись.
Та нові обов'язки видались Євгенові ще гіршими, аніж наглядання за дівчатами на буряках. Його послано на той клятий Зарудченківський луг і ось під його доглядом відбувається косовиця. Та поки косили запашну кенігівську траву околичні селяни, ще терпілось. Щоправда, селяни були мовчазні й похмурі. Видимо, недавня судова розправа з лугом була їм іще незагоєною раною і в їхній мовчанці вчувалась й образа, й гнів, і затаєне бажання помсти. Євген це добре розумів і йому хотілось якось розвіяти селянам їхній тяжкий настрій. Він підійшов до косарів, що кінчали першу ручку, й привітно сказав, здіймаючи кашкета.