У радній залі — хаос людського тіла й гомін сотень голосів. Групками товчуться люди вздовж довгих, приставлених один до одного столів і рівного, виструнче-ного шерегу коричневих стільців. Адвокати, вчителі, агрономи, бібліотекарі і якісь невідомі тендітні інтелігенти, що понаїздили сюди останнім часом на дешеве й спокійне літнє життя з губерніальних міст і далеке" північної столиці. Серед цієї білости, де свіжопрасоваш білі штани зливаються, селянські сіряки виглядають, як дивовижна екзотика. Вони, як у табуні, туляться один до одного. Широка радна зала й ці чисті миршаві люди гнітять їх, і селяни боязко роздивляються навкруги, мов необачно вскочили до пастки. Зліва, під важким, нещодавно намальованим портретом Родзянка, Євген побачив огрядну постать ветеринара Коваленка. Він люб'язно розмовляв з якимсь худезним панком у пенсне; панок маніриться, викривляється, мов на мотузках держиться; коло них виринула з короткої шиї пташина голова судді Вареника й знову пірнула за комірець. Це Вере-ник уже впорався в мандатній комісії й зараз розпочнуться збори. Євген уже проштовхувався був до Коваленка порадитись, але, побачивши Вареника, рішуче повернув назад:
— Чи варто? Для них я хлопчисько, молокосос. Хіба з ними можна говорити? Та вони й українці такі!..
Коло голови Громадського комітету, поважного, гладкого чоловіка з рум'янцями на щоках і маленькими рожевими брижами на шиї, запобігливо крутиться з паперами земський діловод, просвітянин Бондаренко. Він низько схилився до столу й щось говорить голові, тримаючи напоготові в руці олівця — тільки-но відповість певний у собі, одгодований голова, а він зразу ж: чирк-чирк і записав. "А цікаво, по-якому Бондаренко говорить до голови? — задивився Євген на прилизаний до лоба білявий Бондаренків чубок. — Звичайно, по-російськи. То тільки в "Просвіті", а тут, звісно, мовляв, знаєте — служба, а вдома жінка, дитина..."
— Вы от "Просвіти", если не ошибаюсь? Ваше место вот там. Пежалста, я проведу.
Євгена повів у дальній кінець зали земський розпорядник, ґречно розсипаючи перед ним "Пакорно прашу! Будьте добры! Пежалста" ...Від цієї занадто вже підкресленої чемности земця Євгенові зашарілись чомусь щоки й навіть починають пашіти жаром вуха, а найголовніше — ноги стали якимись шкарубкими й зовсім не слухаються. Вони вайлувато чіпляються передками за ніжки стільців, що не крок, оступаються, як на кризі, немов зроду вони не ступали паркетом. Євген соромиться своєї незграбносте, він метушиться поміж клятими стільцями, понастяганими сюди з усього земства, і в той же час з острахом і досадою чує, що і язик йому зовсім одмовився виконувати свої звичайні функції, лексикон неймовірно збіднів і язик ледве спроможний мугикнути до земця "будь ласка", "дякую", та й то помилився — сказав, здається, "будьте ласка".
"Уявляю, що він подумає після мене про українців! — тоскно мелькнуло Євгенові на думці. — 1 що за дитяча соромливість, чорт би її забрав! Обернутися б до цього випещеного "русского" інтелігента й:
— Коли буде Україна, ці ваші "пежалста" — к чорту тоді! Тут живе український нарід, і, будь ласка, без цих... "Знову це ідіотське "будь ласка".
Тільки, коли зник за спиною земець, а насупроти сіли представники Совдепу Гончаренко і Щербань, Євген заспокоївся й вільно міг дивитись перед себе й бачити людей.
Секретар Совдепу Щербань, рудий солдат з місцевого шпиталю, одразу ж, як тільки сів до столу, захотів пити. Він важко схилився животом на стіл і простягнув руку з цурупалком одбитого на фронті вказівного пальця до карафки. Карафка на нікельованій таці стояла далеко і Щербань, щоб дістати її, зовсім ліг животом на стіл. Це помітив гласний міської думи з червоними гвоздиками в петельці й вибачливо посміхнувся.
— Воды желаете? Пежалста!
Гласний легко, пишаючись своєю спритністю, схопив карафку й поставив перед Щербанем. Щербань міцно взяв обома руками карафку й, боячись набурити на рівне зелене сукно, бережно почав наливати собі води. Напруження й обережність зморили його. На лобі йому випнулась грубезна крива жила, він упрів і нервовою дріб'ю тремтів на руці цурупалок пальця, як щойно од-рубаний. Випив з насолодою одну за одною три склянки земської води, як коштовне заморське вино.
Голова Совдепу Гончаренко пильно розглядав гранчасту затичку на карафку. її блискучі кришталеві ромбики міцно увібрали його увагу й Гончаренко круїив її на всі боки в своїй долоні, мацав пучками й навіть постукав по ній легенько нігтем, наче хотів перевірити її добротність.
Гласний з гвоздиками, не криючи іронічної посмішки, дивився, як Щербань нахиляв до рота шклянку й спрагло ковтав воду, потім повернувся до свого лисого сусіди, підпер рукою голову й сказав:
— Знаєте, Павел Анемподистович, — когда я думаю о нашей революции, я всегда вспоминаю слова стихотворения:
Только утро любви хорошо. Хороши только первые встречи.
Да, только лишь утро и первые встречи, а не сумерки и наглые рожи "товарищей"!..
З далекої середини столу, де важко вгрузає в крісло дебелими стегнами рум'яний голова Громадського комітету й секретарює Бондаренко, зайшла раптом тиша й легкою хвилькою докотилась до кінців. Бондаренко стоячи зачитав чітким дзвінким тенором порядок денний і несміливо присів на стільці.
— Может быть добавления какие, изменения? — оксамитово забринів голова комітету й досвідченим певним оком оглянув збори.
— Есть! — Гончаренко поривчасто, наче боявся, що спізниться і втратить голос, устав і правицею одсунув далеко назад стільця.
— Од имени социал-демократической фракции большевиков предлагаю изменить пункт первый повестки дня: не "Поддержку Временного Правительства", а "Текущий момент" поставить.
Від одного вже слова "большевиков" збори зашаруділи й уп'ялись ворожими поглядами в Гончаренка; пропозиція змінити порядок денний збила в залі галас і метушню. Здавалось, що напружений терпець зборів тільки й чекав цього моменту, щоб урватись і дати волю почуттям. Збори захвилювались, чулися обурені вигуки, десь гістерично сперечалась із кимось жінка. Гласний з гвоздиками знову обернувся до сусіди:
— Да разве с ними, "товарищами", можно серьезно говорить! Звери, не люди!..