Він розчинив скляні двері й простягнув легіонерові вхідну перепустку. Потім він перетнув вестибюль — мимо дівулі в окулярах, яка ставила штампи, мимо адміністратора у каскетці, який лаявся з кимсь по телефону, — і біля входу в коридор показав іншому легіонерові внутрішню перепустку. Легіонер кивнув йому — вони були вже, можна сказати, знайомі, впродовж останніх трьох днів Максим приходив сюди щодня.
Далі.
Він пройшов довгим, без дверей, коридором і звернув ліворуч. Тут він був лише вдруге. Вперше — позавчора, помилково ("Вам, власне, куди потрібно, добродію?" — "Мені, власне, потрібно до шістнадцятої кімнати, капрале". — "Ви помилилися, добродію. Вам — у наступний коридор". — "Вибачте, капрале, винен. Справді...").
Він подав капралові внутрішню перепустку і скосив око на двох здоровезних легіонерів з автоматами, котрі нерухомо стояли обабіч дверей навпроти. Відтак глянув на двері, в які збирався зайти. "Відділ спеціальних перевезень". Капрал уважно роздивлявся перепустку, потім, усе ще роздивляючись, натис якусь кнопку в стіні — за дверима задзеленчав дзвінок. "Тепер він там приготувався, офіцер, який сидить поряд із зеленою портьєрою. Або двоє офіцерів приготувалися. Або, можливо, навіть троє офіцерів... Вони ждуть, коли я зайду. І якщо я злякаюсь їх і вискочу назад, мене зустріне капрал і зустрінуть легіонери, котрі охороняють двері без таблички, за якою, напевне, повнісінько солдатів".
Капрал повернув перепустку і сказав:
— Прошу. Приготуйте документи.
Максим вийняв рожеву картонку, розчинив двері і ступив крок у кімнату.
Масаракш.
Так і є.
Не одна кімната. Три. Анфіладою. І в кінці — зелена портьєра. І килимова доріжка з-під ніг аж до портьєри. Щонайменше, тридцять метрів.
І не двоє офіцерів. Навіть не троє. Шестеро.
Двоє в армійському сірому — у першій кімнаті. Вже навели автомати.
Двоє в жандармському чорному — у другій кімнаті. Ще не навели, одначе також готові.
Двоє в цивільному — обабіч зеленої портьєри у третій кімнаті.
Один повернув голову...
Ну, Маку!
Він рвонувся вперед. Вийшло щось на зразок потрійного стрибка з місця. Він ще встиг подумати: не порвати б сухожилля.
Тужаво вдарило в обличчя повітря.
Зелена портьєра.
Цивільний ліворуч дивиться вбік, шия відкрита. Ребром долоні.
Цивільний праворуч, певне, кліпає. Повіки нерухомо напівопущені. Згори по тімені — і в ліфт.
У ліфті темно. Де кнопка? Масаракш, де кнопка?
Повільно й лунко застукотів автомат і відразу — другий. Ну що ж, чудова реакція. Ду-ут... ду-ут... ду-ут... Проте це поки що у двері, в те місце, де вони мене бачили. Вони ще не второпали, що сталося. Це звичайнісінький рефлекс.
Кнопка!
Впоперек портьєри навскоси, згори вниз, повільно рухається тінь — падає хтось із цивільних.
Масаракш, ось вона — на самій видноті...
Він натис кнопку, і кабіна рушила вниз. Ліфт був швидкісний, кабіна повзла досить хутко. Заболіла нога. "Невже усе-таки розтягнув?.. Утім, тепер це не має значення... Масаракш, адже я вже прорвався!"
Кабіна зупинилася, Максим вискочив, і тої ж миті в шахті загуркотіло, забряжчало, полетіли тріски. Згори з трьох стволів гатили по дахові кабіни. "Гаразд, гаразд, бийте... Зараз вони дотумкають, що не стріляти треба, а підняти ліфт угору і спуститися самим... Проґавили, розгубилися..."
Він роззирнувся. Масаракш, знову не те... Не один вхід, а три. Три цілком однакові тунелі... Ага, це просто змінні генератори. Один працює, два на профілактиці... Який же зараз працює? Так. Здається, оцей...
Він кинувся у середній тунель. За спиною загарчав ліфт. "Ні-ні, вже пізно... Не ті швидкості, не встигнете... Хоча тунель, треба сказати, довгий і нога болить... Ну, ось і поворот, тепер ви мене взагалі не дістанете..." Він добіг до генераторів, що басовито гурчали під сталевою плитою, зупинився і кілька секунд відпочивав, опустивши руки. "Отже, три чверті справи зроблено, навіть сім восьмих... Залишилась дрібничка, одна друга однієї тридцять четвертої... Зараз вони спустяться у ліфті, поткнуться до тунелю; вони напевне нічогісінько не знають, депресійне випромінювання пожене їх назад... Що ще може статися? Шпурнуть коридором газову гранату. Навряд, звідкіля вона у них... А от тривогу вони вже, мабуть, зчинили. Творці могли б, звісно, вимкнути депресійний бар'єр... Ох, не наважаться вони, не наважаться і не встигнуть, бо їм же потрібно зібратися уп'ятьох, з п'ятьма ключами, домовитися, розчовпати, чи не витівка це одного з них, чи не провокація це... Бо й справді, хто в цілому світі може прорватися сюди крізь променевий бар'єр? Мандрівець, якщо він таємно винайшов захист? Його затримали б шестеро з автоматами... А більше немає кому... Отож, поки вони будуть лаятися, з'ясовувати, розбиратися, я завершу справу..."
У тунелі за рогом вдарили в пітьму автомати. "Дозволяється. Не заперечую..." Він нахилився над розподільним пристроєм, обережно зняв кожух і закинув його в куток. "Та-ак, украй примітивна штука. Добре, що я здогадався підчитати дещо по тутешній електроніці..." Він запустив пальці у схему... "А якби не здогадався? А якби Мандрівець приїхав позавчора? Та-ак, панове... Масаракш, як струмом б'ється!.. Атож, панове, опинився б я у становищі ембріомеханіка, якому необхідно терміново розібратися... Навіть не знаю в чому... У паровому котлі? Розібрався б ембріомеханік... У верблюдячій упряжі?.. Авжеж, у верблюдячій упряжі! Га? Ну як, ембріомеханік, розібрався б? Навряд... Масаракш, та що у них тут усе без ізоляції?.. Ага, ось ти де... Ну, з богом, як висловлюється пан державний прокурор!"
Він сів на підлогу перед розподільником і тильним боком руки обтер лоба. Справу було зроблено. Величезної сили депресійний удар впав на всю країну — від Заріччя до хонтійського кордону, від океану до Алебастрового хребта.
Автомати за рогом замовкли. Пани офіцери були в депресії. Зараз я гляну, що це таке: пани офіцери в депресії.
Пан прокурор вперше в житті зрадів променевому удару. Не хочу дивитися на цього типа. Вогненосні Творці так і не встигли розібратися і дотумкати. Вони карлючаться від болю, відкинувши копита, як висловлювався ротмістр Чачу. Ротмістр Чачу, до речі, також у глибокій депресії, і думка про це мене захоплює.