Аркадій Стругацький, Борис Стругацький
НАСЕЛЕНИЙ ОСТРІВ
Фантастична повість
Переклав з російської Станіслав Павловський
Частина перша
РОБІНЗОН
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Максим прочинив люк, висунувся і з острахом зиркнув у небо. Воно тут було низьке і якесь тверде, без легковажної прозорості, яка натякає на незглибимість космосу і множинність населених світів, — справжня біблійська твердінь, гладенька й непрониклива. Твердінь ця безсумнівно спиралася на могутні плечі місцевого Атланта й рівномірно фосфорилася. Максим пошукав у зеніті дірку, пробиту кораблем, але дірки там не було — розпливалися тільки дві великі чорні цятки, ніби краплини туші у воді. Максим розчинив люк навстіж і зістрибнув у високу суху траву.
Повітря було гаряче і густе, пахло пилом, старим залізом, розчавленою зеленню, життям. Смертю також пахло, давньою і незрозумілою. Трава була до пояса; неподалік темніли чагарники, абияк стриміли понурі кривулясті дерева. Було видно майже так, як буває яскравої місячної ночі на Землі, але не було місячних тіней і не було місячної туманної блакиті. Все було сіре, запорошене, пласке. Корабель стояв на дні величезної улоговини з положистими схилами; місцевість довкола виразно здіймалася до розмитого, тьмяного виднокраю, і це було дивно, тому що десь поряд текла ріка, велика і спокійна, текла на захід, вгору по схилу улоговини.
Максим обійшов корабель, ведучи долонею по холодному, трохи вологому його боці. Він виявив сліди ударів там, де й сподівався. Глибока неприємна ум'ятина під індикаторним кільцем — це коли корабель знагла підкинуло й завалило на бік, аж кіберпілот образився, і Максимові довелося спішно перехопити управління, і зазубень біля правої зіниці — це десятьма секундами пізніше, коли корабель поклало на ніс і він осліп на одне око. Максим знову глянув у зеніт. Чорні цятки вже ледь виднілися. Метеоритна атака у стратосфері, ймовірність — нуль цілих нуль-нуль... Але ж будь-яка можлива подія коли-небудь та відбувається...
Максим просунувся у кабіну, перемкнув управління на авторемонт, задіяв експрес-лабораторію і попрямував до ріки. Пригода, звісно, проте однаково рутина. Нудьга. У нас в ГВП навіть пригоди рутинні. Метеоритна атака, променева атака, аварія при посадці. Аварія при посадці, метеоритна атака, променева атака... Пригоди тіла.
Висока ламка трава шелестіла й хрускотіла під ногами, колюче насіння впивалося в шорти. Гудучи, налетіла хмара якоїсь мошви, помигтіла перед обличчям і відстала. Дорослі, поважні люди у Групу Вільного Пошуку не йдуть. У них свої дорослі, поважні справи, і вони знають, що всі ці чужі планети у суті своїй доволі одноманітні й утомливі. Одноманітно-втомливі. Втомливо-одноманітні... Звісна річ, якщо тобі двадцять років, якщо ти нічого до ладу не вмієш, якщо ти до ладу не знаєш, якого вміння тобі хочеться, якщо ти ще не навчився цінувати свій найбільший скарб — час, якщо у тебе немає і не передбачається якихось особливих талантів, якщо домінантою твого єства у двадцять років, як і десять років тому, залишається не голова, а руки і ноги, якщо ти настільки примітивний, що уявляєш, буцімто на невідомих планетах можна відшукати якусь коштовність, неможливу на Землі, якщо, якщо, якщо... то тоді... звісно. Тоді бери каталог, відкривай його на будь-якій сторінці, тицьни пальцем у будь-який рядок і лети собі. Відкривай планету, називай її власним іменем, визначай фізичні характеристики, бийся зі страховиськами, коли вони тобі трапляться, вступай у контакти, коли буде з ким, робінзонь потрошку, коли нікого не виявиш... І не те щоб усе це намарно. Тобі подякують, тобі скажуть, що ти зробив посильний внесок, тебе викличе для детальної розмови який-небудь визначний фахівець... Школярі, особливо відстаючі й обов'язково з молодших класів, позиратимуть на тебе з поштивістю, однак учитель при зустрічі спитає лише:
"Ти усе ще в ГВП?" — й переведе розмову на іншу тему, і лице в нього буде винувате й сумне, бо відповідальність за те, що ти усе ще в ГВП, він прибирає на себе. А батько скаже: "Гм..." — і невпевнено запропонує тобі місце лаборанта; а мати скаже: "Максику, але ж ти цілком пристойно малював у дитинстві..."; а Петер скаже: "Скільки можна? Досить ганьбитися..."; а Дженні скаже: "Познайомся, це мій чоловік". І всі матимуть рацію, усі, крім тебе. І ти повернешся в Управління ГВП і, намагаючись не дивитися на двох таких самих бовдурів, які порпаються в каталогах біля сусіднього стелажа, візьмеш черговий том, відкриєш наздогад сторінку і тицьнеш пальцем...
Перш ніж спуститися урвищем до ріки, Максим озирнувся. Позаду стирчала, розпрямляючись, прим'ята ним трава, чорніли на тлі неба розкарячкуваті дерева, і світилося маленьке кружальце розчиненого люка. Все було дуже звично. "От і гаразд, — проказав він до себе. — От і нехай... Добре було б відшукати цивілізацію, могутню, давню, мудру. І людську..." Він спустився до води.
Ріка справді була велика, повільна, і неозброєним оком було видно, як вона спускається зі сходу і здіймається на захід. (Рефракція тут, одначе, страшенна...) І видно було, що протилежний берег положистий і заріс густою тростиною, а за кілометр вище за течією стримлять з води якісь стовпи та криві бруси, перехняблені решітчасті ферми, волохаті від кручених рослин. "Цивілізація", — подумав Максим без особливого азарту. Довкола відчувалося чимало заліза, і ще щось відчувалося, неприємне, задушливе, і коли Максим зачерпнув пригорщею води, він зрозумів, що це радіація, доволі сильна і шкідлива. Ріка несла зі сходу радіоактивні речовини, і Максим збагнув, що добра від цієї цивілізації буде небагато, що це знову не те, що контакту краще і не затівати, а слід зробити стандартні аналізи, разів зо два непомітно облетіти планету по екватору й забиратися звідси геть, а на Землі передати матеріали серйозним, бувалим у бувальцях дядькам з Ради галактичної безпеки і якнайшвидше забути про все.
Забути про все...
Він гидливо обтрусив пальці й витер їх об пісок, потому присів навпочіпки і замислився. Він спробував уявити собі жителів цієї планети, навряд чи щасливої планети. Десь за лісами було місто, навряд чи щасливе місто; брудні заводи, старезні реактори, що скидають у ріку радіоактивні помиї, нечупарні, дикі будинки під залізним дахом, багато стін і мало вікон, брудні проходи між будинками, завалені сміттям і трупами свійських тварин, великий рів довкруг міста і підйомні мости... А втім, ні, це було до реакторів, І люди. Він спробував уявити собі цих людей, але не зміг. Він знав лише, що на них безліч вдяганок, вони були просто-таки запаковані у грубу матерію, і в них були високі білі комірці, що натирають підборіддя. Потім він побачив сліди на піску.