В оглядовий люк майже нічого не було видно: невеличка ділянка глинястого грунту, поросла рідкою травою, і далі — суцільна заволока сизого гару. Не могло бути й мови про те, щоб знайти що-небудь у цій імлі. Залишалося одне: стишити хід і обережно рухатися доти, поки танк не заглибиться межи пагорби. Втім, стишувати хід також було небезпечно. Якщо атомні міни почнуть вибухати раніше, ніж він дістанеться до пагорбів, можна осліпнути і взагалі згоріти... Гай терся то праворуч, то ліворуч, зазирав у лице, шукав наказів.
— Нічого, друже... — бурмотів Максим, відсторонюючи його ліктями. — Це минеться... Усе минеться, все... Потерпи ще трошки...
Гай бачив, що з ним розмовляють, і точив сльозу від жалю, що знову, як тоді, у бомбовозі, не чує жодного слова.
Танк проскочив крізь густий струмінь чорного диму: ліворуч хтось горів. Проскочили, і довелося відразу круто звернути, щоб не наїхати на мертву, розчавлену гусеницями людину. Виринув з диму і щез перехняблений прикордонний знак, за ним почалися розідрані, зім'яті дротяні загородження. З непомітного рівчака вигулькнув на мить чолов'яга у дивній білій касці, шалено замахав здійнятими кулаками і тої ж миті щез, наче розчинився у землі. Курна заволока попереду помалу розсіювалася, і Максим побачив бурі круглі пагорби зовсім близько і заляпану тванюкою корму танка, що повз чомусь навскоси до загального руху, і ще один палаючий танк. Максим відвернув ліворуч, цілячись машиною у глибоке, поросле кущами сідло між двома пагорбами трохи вище. Він був уже близько, коли назустріч приснув вогонь, і весь танк загув від жахливого удару. З несподіванки Максим дав повний газ, кущі і хмара білястого диму над ними стрибнули назустріч, промайнули білі каски, викривлені ненавистю обличчя, здійняті кулаки, відтак під гусеницями щось залізно затріщало, ламаючись. Максим зціпив зуби, взяв круто праворуч і повів машину подалі від цього місця, косогором, небезпечно хилячись, мало не перекидаючись, обходячи пагорб, і в'їхав нарешті у вузький видолинок, порослий молоденькими деревцями. Тут він вирішив зупинитися.
Він розчахнув середній люк, висунувся до пояса і роззирнувся. Місце було підхоже, зусібіч танк оточували високі бурі схили. Максим заглушив двигун, і відразу ж Гай загорлав хрипким фальцетом якусь віддану нісенітницю, щось безглуздо римоване, якусь саморобну оду на честь найвидатнішого і найулюбленішого Мака: таку пісню міг би скласти пес, якби навчився людської мови.
— Замовкни! — наказав Максим. — Витягни цих людей назовні і повкладай біля машини... Стій, я ще не закінчив! Роби це обережно, це мої улюблені друзі, наші улюблені друзі...
— А ти куди? — спитав Гай із жахом.
— Я буду тут, поруч.
— Не залишай мене... — заскімлив Гай. — Або дозволь, я піду з тобою...
— Ти мене не слухаєшся, — суворо сказав Максим. — Роби, що я наказав. І роби обережно, пам'ятай, що це наші друзі...
Гай заголосив, та Максим уже не слухав його. Він вибрався з танка і побіг угору схилом пагорба. Десь неподалік продовжували рухатися танки, надсадно ревли двигуни, брязкотіли гусениці, зрідка бахкали гармати. Високо в небі провищав снаряд. Максим пригинцем вибіг на вершину, присів навпочіпки у кущах і ще раз від усього серця похвалив себе за такий вдалий вибір місця.
Унизу — палицею докинути — виявився широкий прохід поміж пагорбів, і цим проходом, впадаючи з виповненої димом рівнини, збиваючись докупи, гусениця до гусениці, суцільним потоком рухалися танки — низькі, приплюснуті, могутні, з величезними пласкими баштами і довгими гарматами. Це були вже не штрафники, це проходила регулярна армія. Кілька хвилин Максим, оглушений і сторопілий, спостерігав це видовище, моторошне і неправдоподібне, як історичний кінофільм. Повітря хиталося і здригалося від шаленого гуркоту і ревіння, пагорб тремтів під ногами, наче злякана тварина, і все-таки Максимові здавалося, що машини йдуть у похмурому, загрозливому мовчанні. Він чудово знав, що там, під броньованими листами, знаходяться у хрипінні очманілі солдати, проте всі люки були щільно зачинені, і здавалося, що кожна машина — один суцільний зливок бездушного металу... Коли пройшли останні танки, Максим озирнувся назад, вниз, і його танк, нахилений поміж дерев, видався йому жалюгідною жерстяною іграшкою, дряхлою пародією на справжній бойовий механізм. Так, унизу пройшла Сила, щоб зустрітися з другою, ще страшнішою Силою, і, згадавши про цю другу Силу, Максим поквапно скотився вниз, до гаю. Обійшовши танк, він зупинився.
Вони лежали рядком: білий до синяви Фанк, схожий на мерця: скарлючений Зеф, який учепився брудно-білими пальцями в свою руду чуприну і постогнував, і усміхнений Гачок з мертвими очима ляльки. Наказ було виконано точно. Проте Гай, весь обдертий, весь у крові, також лежав віддалеки, відвернувши од неба ображене мертвотне обличчя, розметавши руки, і довкруг нього трава була зім'ята й затолочена, і валялася сплющена біла каска у темних плямах, а з понівечених кущів стирчали ще чиїсь ноги в чоботах.
— Масаракш... — пробурмотів Максим, з жахом уявляючи собі, як тут кілька хвилин тому зійшлися на смерть двоє рикаючих і виючих псів, кожен на славу своєму господареві...
І в цю мить та, друга Сила завдала удару у відповідь.
Максимові цей удар прийшовся на очі. Він закричав від болю, щосили замружився і впав на Гая, вже збагнувши, що той мертвий, однак намагаючись затулити його своїм тілом. Це було суто рефлекторне — він ні про що не встиг подумати і нічого не встиг відчути, крім болю в очах, — він був ще в падінні, коли його мозок замкнув себе.
Коли довколишній світ знову зробився можливим для людського сприйняття, свідомість відімкнулася. Збігло, певно, дуже мало часу, кілька секунд, проте Максим отямився, весь покритий рясним потом, з пересохлим горлом, і голова у нього дзвеніла, мовби його вдарили дошкою у вухо. Все довкола змінилося, світ став багряним, світ був закиданий листям і обламаними гілками, світ був сповнений розжареного повітря, з червоного неба дощем падали вирвані з корінням кущі, палаючий хмиз, грудки гарячої сухої землі. І стояла хворобливо-дзвеняча тиша. Живих і мертвих розкидало вусебіч. Гай, засипаний листям, лежав ницьма кроків за десять. Поруч з ним сидів Зеф: однією рукою він продовжував триматися за голову, а другою затуляв очі. Фанк скотився вниз, застряв у водориї і тепер куйовдився там, терся обличчям об землю. Танк також знесло нижче і розвернуло. Зіпершись на гусеницю спиною, мертвий Гачок весело усміхався.,.