— Новий план дає такі переваги, — говорив Генерал. — По-перше, нас о цій порі не ждуть. Перевага раптовості. По-друге, попередній план розроблений уже давно, й існує доволі велика небезпека, що ворогові він відомий. Тепер ми ворога випереджаємо. Ймовірність успіху збільшується...
Зелений повсякчас схвально покивував. Хиже обличчя його випромінювало зловтішну насолоду, спритні довгі пальці стискалися й розпрямлялися. Він любив усякі несподіванки — дуже ризикованою був людиною. Минуле його темне. Він був злодій і аферист, злодіями вихований, злодіями вигодуваний, злодіями стовчений; сидів у тюрмі, втік — зухвало, несподівано, як робив усе, — спробував повернутися до своїх колишніх спільників, але часи змінилися, дружки не потерпіли виродка, намагалися його видати, та він одбився і знову втік, переховувався по селах, поки не трапився покійному Гелу Кетшефу. Зелений був розумака, фантазер, землю вважав пласкою, небо — твердим, і саме через своє неуцтво, підживлюване бурхливою фантазією, був єдиною людиною на населеному острові, котра, здається, підозрювала у Максимові не горця якогось ("Бачив я цих горців, у всіх подобах бачив"), не чудернацьку гру природи ("Ми від природи усі скрізь однакові, що в тюрмі, що на волі"), а справдешнього прибульця з неможливих місць, скажімо, з-за небесної твердіні. Відверто про це він Максимові ніколи не говорив, проте натяки робив і ставився до нього з поштивістю, що переходила в підлабузництво. "Ти у нас головним станеш, — виголошував частенько. — Отоді вже я під тобою розійдусь..." Як і куди він збирався розходитися, було незрозуміло, та одне було безсумнівно: дуже полюбляв Зелений ризиковані справи і терпіти не міг ніякої роботи. І ще не подобалася Максимові в ньому дика його і первісна жорстокість. Це була та сама плямиста мавпа, тільки приручена, намуштрована на панцирних вовків.
— Мені це не подобається, — сказав Мемо похмуро. — Це авантюра. Без підготовки, без перевірки... Ні, мені це не подобається.
Йому ніколи ніщо не подобалося, цьому Мемо Грамену, на прізвисько Копито Смерті. Його ніколи ніщо не задовольняло, і він завжди чогось боявся. Минуле його приховувалося, бо в підпіллі він попервах обіймав доволі високу посаду. Потім він одного разу потрапив до лабет жандармерії і вцілів лише дивом — покаліченого тортурами, його витягли сусіди по камері, які улаштували втечу. Після цього, за законами підпілля, його вивели з штабу, хоча він і не викликав жодних підозр. Він був призначений помічником до Гела Кетшефа, двічі брав участь у нападах на башти, особисто знищив кілька патрульних машин, вистежив і власноруч застрелив командира однієї з бригад Легіону, був знаний як людина фанатичної сміливості й чудовий кулеметник. Його вже збиралися зробити керівником групи у якомусь містечку на південному заході, аж тут група Гела попалася. Підозр Копито так само не викликав, його навіть призначили керівником нової групи, але він, напевне, повсякчас відчував на собі косі погляди, яких не було, та які цілком могли бути: у підпіллі не полюбляли людей, яким аж занадто щастить. Він був мовчакуватий, прискіпливий, добре знав науку конспірації і вимагав безумовного виконання усіх її правил, аж до найдріб'язковіших. На загальні теми ніколи ні з ким не говорив, опікувався тільки справами групи і досяг того, що група мала все: і зброю, і харчі, і гроші, і гарну мережу явок, і навіть мотоцикл. Максима він недолюблював. Це відчувалося, і Максим не знав чому, а запитувати йому не хотілося: Мемо був не з тих людей, з ким приємно бувати щирим. Можливо, уся річ була в тім, що Максим єдиний відчував його одвічний страх — решті й на думку не спадало, що похмурий Копито Смерті, один із зачинателів підпілля, терорист до самих кісток, людина, котра запросто розмовляє з будь-яким представником штабу, може чогось там боятися.
— Мені невтямки міркування штабу, — вів далі Мемо, з огидою розмазуючи по шиї нову порцію репеленту. — Я знаю цей план сто років. Сто разів його хотіли випробувати і сто разів відмовлялися, тому що це майже неминуча загибель. Поки немає випромінювання, ми ще маємо шанс у випадку невдачі хоча б накивати п'ятами і спробувати вдарити знову в іншому місці. Тут — перша ж невдача, і всі ми загинули. Дивно, що у штабі не розуміють таких елементарних речей.
— Ти не зовсім правий, Копито, — заперечила Орді. — Тепер у нас є Мак. Коли що-небудь і не вийде, він зуміє нас порятувати і, можливо, навіть зуміє висадити в повітря башту.
Вона ліниво курила, дивлячись удалину на болото, суха, спокійна, байдужа до всього і на все готова. Вона викликала у людей лякливість, тому що бачила в них лише більшою чи меншою мірою придатні механізми для знищення. Вона уся була мов на долоні — ані в минулому її, ні в теперішньому, ні в майбутньому не було темних і невиразних плям. Походила вона з інтелігентної родини, батько загинув на війні, мати й досі вчителювала у селищі Качки, і сама Орді працювала вчителькою доти, поки її не витурили з школи як виродка. Вона переховувалася, пробувала втекти у Хонті, зустріла за кордоном Гела,і він зробив її терористкою. Спершу вона працювала виключно з ідейних міркувань — боролася за справедливе суспільство, де кожен має право думати і діяти так, як хоче і може, але сім років тому жандармерія натрапила на її слід і забрала її дитину заложницею, аби примусити її виказати себе і чоловіка. Штаб не дозволив їй видати себе, вона забагато знала; про дитину вона відтоді нічого не чула, вважала її мертвою, хоча у глибині душі не вірила в це, і ось уже сім років нею рухала передовсім ненависть. Перше ненависть, а вже потім доволі потьмяніла мрія про справедливе суспільство. Втрату чоловіка вона пережила на диво спокійно, хоча дуже кохала його. Мабуть, вона просто задовго до арешту привчила себе до думки, що ні за що у світі не варто триматися занадто міцно. Тепер вона була, як Гел на суді, — живим мертвяком, тільки дуже небезпечним мертвяком.
— Мак — новачок, — похмуро сказав Мемо. — Хто ручиться, що він не розгубиться, коли залишиться сам? Смішно на це розраховувати. Смішно відкидати старий, добре розрахований план через те, що у нас є новачок Мак. Я сказав і повторюю: це авантюра.