Він зупинився, наслухаючи. Десь у глибині хащі розлягалося одноманітне глухе рокотання, і Максим згадав, що вже давно чує це рокотання, проте лише зараз звернув на нього увагу. Це була не тварина і не водоспад — це був механізм, якась варварська машина. Вона хрипіла, зрикувала, скреготала металом і поширювала іржаві запахи. І вона наближалася.
Максим пригнувся і, тримаючись ближче до узбочини, безгучно побіг назустріч, відтак зупинився, мало не вискочивши з ходу на перехрестя. Дорогу під прямим кутом перетинало інше шосе, дуже брудне, з глибокими, бридкими коліями, з уламками бетонованого покриття, що стриміли увсебіч. Це шосе погано пахло і було дуже, дуже радіоактивне. Максим присів навпочіпки і глянув ліворуч. Рокотання двигуна і металевий скрегіт насувалися звідти. Воно наближалося.
За хвилину воно з'явилося. Безглуздо величезне, гаряче, смердюче, все з клепаного металу, топчучи дорогу почварними гусеницями, обліпленими багнюкою, не мчало, не котилося — сурганилося горбате, неохайне, деренькочучи перехнябленими листами заліза, начинене сирим плутонієм наполовину з лантанідами, безпомічне, загрозливе, без людей, тупе і небезпечне, воно перевалилося через перехрестя і посурганилося далі, з хрускотом і вищанням чавлячи бетон, залишивши по собі хвіст розжареної задухи, сховалося в лісі і все гарчало, перевалювалося, ревло, поступово затихаючи...
Максим перевів подих, відмахнувся од мошви. Він був приголомшений. Нічого настільки безглуздого і жалюгідного він не бачив ніколи в житті. "Так, — подумав він, — позитронних емітерів мені тут не роздобути". Він глянув услід страховиську і раптом помітив, що поперечна дорога — не просто дорога, а просіка, вузька шпарина в лісі: дерева не заступали над нею неба, як над шосе. "Може, наздогнати його? — подумав він. — Зупинити, загасити котел..." Він прислухався. У лісі стояли шум і тряскіт, страховисько перевалювалося в хащі, як гіпопотам у трясовині, а потім рокотання двигуна знову стало наближатися. Воно поверталося. Знову сопіння, рик, хвиля смороду, брязкіт і дзенькіт, і ось воно знову перетинає перехрестя і сурганиться туди, звідки щойно виковзнулося... "Ні, — сказав Максим, — не хочу я з ним стикатися. Не люблю я злих тварин і варварських автоматів..." Він почекав трохи, вийшов з кущів і одним духом перестрибнув через заражене перехрестя.
Якийсь час він рухався дуже швидко, глибоко дихаючи, звільняючи легені од випарів залізного гіпопотама, а потім знову перейшов на похідний крок. Він думав про те, що побачив упродовж перших двох годин життя на своєму населеному острові, й намагався об'єднати усі ці недоладності й випадковості у щось таке, що не суперечило б логіці. Однак це було занадто важко. Картина виходила казкова, а не реальна. Казковим був цей ліс, напханий старим залізом, казкові істоти перегукувалися в ньому майже людськими голосами; як у казці, стара, занехаяна дорога вела до зачарованого палацу, і невидимі злі чаклуни прагнули перешкодити людині, яка потрапила в цю країну. На дальніх підступах вони закидали її метеоритами — нічого не вийшло, і тоді вони спалили корабель, спіймали людину у пастку, а потім нацькували на неї залізного дракона. Дракон, одначе, виявився занадто старий і нерозумний, і вони, певно, вже збагнули свою помилку і готують тепер щось сучасніше...
— Послухайте, — сказав їм Максим, — адже я не збираюсь звільняти від чарів палаци і будити ваших летаргічних красунь; я хочу лише зустрітися з ким-небудь із вас, у кого більше кебети, хто допоможе мені з позитронними емітерами...
Проте ті чаклуни правили своєї. Спершу вони поклали впоперек шосе величезне трухляве дерево, потім зруйнували бетоноване покриття, вирили в землі велику яму і наповнили її тухлою радіоактивною рідиною, а коли й це не допомогло, коли мошва стомилася кусати й розчаровано відстала, ближче до ранку випустили з лісу холодний злий туман. Від туману Максимові стало холодно, і він кинувся бігти, щоб зігрітися. Туман був липкий, маслянистий, пахнув мокрим металом і тлінням, але невдовзі запахло димом, і Максим здогадався, що десь неподалік горить живий вогонь.
Розвиднялося, небо засвітилося вранішньою сірістю, коли Максим завважив обіч дороги багаття і невисоку кам'яницю з проваленим дахом, зі сліпими чорними вікнами, стару, порослу мохом. Людей видно не було, одначе Максим відчував, що вони десь поблизу, що вони допіру були тут і, можливо, незабаром повернуться. Він звернув з шосе, переплигнув через придорожній рівчак і, втопаючи по кісточки у гниючому листі, наблизився до багаття.
Багаття зустріло його добрим первісним теплом, що приємно розтривожило первісні інстинкти. Тут усе було просто. Можна було не здоровкатися, присісти навпочіпки, простягнути руки до вогню і мовчки ждати, коли господар, так само мовчки, подасть гарячий кусень і гарячий кухоль. Господаря, щоправда, не було, проте над багаттям висів закопчений казанок з якоюсь гострою стравою, віддалеки валявся порожній плетений кошик з круглим дном, моток тонкого металевого троса і ще якісь металеві й пластмасові предмети незрозумілого призначення.
Максим посидів коло багаття, погрівся, дивлячись на вогонь, відтак встав і зайшов у будинок. Власне, від будинку лишилася тільки камінна коробка. Крізь проломлені бантини над головою світилося ранкове небо, на гнилі дошки підлоги було страшно ступити, а по кутках росли грона малинових грибів — отруйних, але, якщо їх гарненько прожарити, цілком придатних для вживання. Втім, думка про їжу миттю зникла, коли Максим розгледів у напівтемряві під стіною чиїсь кістки вперемішку з вицвілими лахами. Йому стало неприємно, він повернувся, спустився по зруйнованих сходинках і, склавши долоні рупором, загорлав на весь ліс:
— Ого-го, шестипалі!
Луна майже блискавично загрузла у тумані поміж дерев, ніхто не відгукнувся, лише сердито заскрекотали якісь пташки над головою.
Максим повернувся до багаття, підкинув у вогонь гілок і зазирнув до казанка. Страва кипіла. Він роззирнувся, знайшов якусь подобу ложки, понюхав її, обтер травою і знову понюхав. Потім він обережно зняв сірувате шумовиння і струсив його на жарини. Помішав страву, зачерпнув скраю, подув і, склавши губи трубочкою, покуштував. Виявилось, нічогенько, щось на кшталт юшки з печінки тахорга, тільки гостріше. Максим відклав ложку, обачливо, двома руками зняв казанок і поставив на траву. Потім він знову роззирнувся і проказав голосно: