— Так точно, пане ротмістр.
Ротмістр вийняв з рота сигарету і подивився на Максима.
— Де він?
Максим збагнув, що бовкнув зайве. Треба було викручуватися.
— Не знаю, пане ротмістр. Точніше, не пам'ятаю.
— Але те, що він вчений, ти пам'ятаєш... А що ти ще пам'ятаєш?
— Не знаю, пане ротмістр. Пам'ятаю багато що, проте капрал Гаал вважає, що це несправжня пам'ять.
У коридорі пролунали квапливі кроки, до кімнати зайшов Гай і виструнчився перед ротмістром.
— Займись цими напівтрупами, капрале, — сказав ротмістр. — Наручників вистачить?
Гай зиркнув через плече на заарештованих.
— З вашого дозволу, пане ротмістр, одну пару доведеться взяти у другій секції.
— Дій.
Гай вибіг, а у коридорі вже знову гупали чоботи, з'явилися командири секцій і доповіли, що операція здійснюється успішно, двоє підозрілих уже схоплені, пожильці, як завжди, надають активну допомогу. Ротмістр наказав їм поквапитися, а після закінчення передати до штабу парольне слово "Тамба". Коли командири секцій вийшли, він закурив нову сигарету і якийсь час мовчав, дивлячись, як легіонери знімають зі стелажів книжки, перегортають їх і жбурляють на ліжко.
— Панді, — проказав він неголосно, — займись картинами. От тільки з цією обережніше, не ушкодь, я візьму її собі... — Відтак він знову повернувся до Максима. — Якої ти думки про неї? — спитав він.
Максим подивився. На картині був морський берег, висока водна далина без виднокраю, сутінки і жінка, що виходила з моря. Вітер. Холоднувато. Жінка змерзла.
— Гарна картина, пане ротмістр, — сказав Максим.
— Впізнаєш місця?
— Аж ніяк. Цього моря я ніколи не бачив.
— А яке бачив?
— Зовсім інше, пане ротмістр. Але це несправжня пам'ять.
— Дурниці. Саме це. Але ти дивився не з берега, а з містка, і під тобою була біла палуба, а позаду, на кормі, був ще один місток, тільки трохи нижче. А на березі була не ця молодиця, а танк, і ти наводив під башту... Знаєш ти, щеня, що це означає, коли болванка поціляє під башту? Масаракш... — просичав він і роздавив недокурок об стіл.
— Не розумію, — сказав Максим холодно. — Ніколи в житті нічого нікуди не наводив.
— Як же ти можеш знати? Ти ж нічого не пам'ятаєш, кандидате Сим!
— Я пам'ятаю, що не наводив.
— Пане ротмістр!
— Пам'ятаю, що не наводив, пане ротмістр. 1 я не розумію, про що ви говорите.
Зайшов Гай у супроводі двох кандидатів. Вони заходилися надівати на затриманих важкі наручники.
— І вони люди, — зненацька сказав ротмістр. — У них дружини, у них діти. Вони когось любили, їх хтось любив...
Він неприховано знущався, проте Максим сказав те, що думав:
— Так, пане ротмістр. Вони, виявляється, також люди.
— Не сподівався?
— Так, пане ротмістр. Я сподівався на інше. — Краєчком ока він бачив, що Гай злякано дивиться на нього. Але йому вже остогидло брехати, і він додав: — Я гадав, що це справді виродки. Щось на зразок голих плямистих... тварин.
— Голий плямистий дурень, — ваговито сказав ротмістр. — Село. Ти не в лісі... Тут вони як люди. Добрі люб'язні люди, у яких при сильному хвилюванні жахливо болить голівка. А у тебе не болить голівка при хвилюванні? — спитав він несподівано.
— У мене ніколи нічого не болить, пане ротмістр, — відповів Максим. — А у вас?
— Що-о?
— У вас такий роздратований тон, — сказав Максим, — що я подумав...
— Пане ротмістр! — якимсь деренчливим голосом вигукнув Гай. — Дозвольте доповісти... Заарештовані прийшли до тями.
Ротмістр глянув на нього і всміхнувся.
— Не хвилюйся, капрале. Твій дружок показав себе сьогодні справжнім легіонером. Якби не він, ротмістр Чачу валявся б зараз з кулею у довбешці... — Він закурив третю сигарету, звів очі до стелі і випустив товстий струмінь диму. — У тебе надійний нюх, капрале. Я б хоч зараз надав цьому молодчику звання дійсного рядового... Масаракш, я б зробив його офіцером! У нього бригадирські нахили, він дуже любить ставити запитання перед офіцерами... Але я тепер дуже добре тебе розумію, капрале. Твій рапорт мав усі підстави. Отож... не будемо поки що підвищувати його... — Ротмістр підвівся, важко ступаючи, обійшов стіл і зупинився перед Максимом. — Не будемо навіть робити його дійсним рядовим. Він справжній боєць, але він ще молокосос... Ми займемось його вихованням... Увага! — загорлав він зненацька. — Капрале Гаал, виведіть заарештованих! Рядовий Панді і кандидате Сим, забрати мою картину і все, що тут є паперового! Віднести до мене в машину!
Він крутнувся і вийшов з кімнати. Гай докірливо глянув на Максима, але нічого не сказав. Легіонери підводили затриманих, штурханами ставили їх на ноги і вели до дверей. Затримані не чинили опору. Вони були наче з вати, вони хиталися, у них підгиналися ноги. Гладкий чолов'яга, що стріляв у коридорі, голосно постогнував і лаявся пошепки. Жінка безгучно ворушила губами. У неї дивно світилися очі.
— Агов, Маку, — сказав Панді, — візьми оту ковдру з ліжка, загорни у неї книжки, а якщо не вистачить, візьми ще й простирадло. Як складеш, тягни усе вниз, а я картину понесу... Та не забудь автомат, дурню! Ти думаєш, чого на тебе пан ротмістр напосівся? Бо ж автомат покинув. Хіба можна зброю кидати? Та ще в бою... Ех, ти!..
— Облиш розмови, Панді, — сердито сказав Гай, — бери картину і йди.
У дверях він обернувся до Максима, постукав себе пальцем по лобі і зник. Було чути, як Панді, спускаючись по сходах, на все горло виспівує "Вгамуйсь, матусю". Максим зітхнув, поклав автомат на стіл і підійшов до стосу книжок, скинутих на ліжко та на підлогу. Його зненацька осяяло, що він тут ніде ще не бачив такої кількості книжок, хіба що в бібліотеці. У книжкових крамницях книжок було, звісно, також більше, але тільки за кількістю, а не за назвами.
Книжки були старі, з вижовклими сторінками. Деякі трохи обгоріли, а деякі, на подив Максима, виявилися відчутно радіоактивними. Не було часу як слід роздивитися їх.
Максим спакував два клунки і кілька секунд пристояв, озираючи кімнату. Порожні, перехняблені стелажі, темні плями там, де були картини, самі картини, видерті з рам, затоптані... і жодних слідів зуболікарської техніки. Він узяв клунки і попрямував до дверей, але потім згадав і повернувся за автоматом. На столі під склом лежали дві фотокартки. На одній — та сама прозора жінка, і на колінах у неї хлопчик років чотирьох із здивовано відкритим ротом, а жінка — молода, вдоволена, горда... На другій фотокартці — красива місцевість у горах, темні купи дерев, старовинна нанівзруйнована вежа... Максим закинув автомат за спину і повернувся до клунків.