Намисто

Сторінка 28 з 66

Винниченко Володимир

— От дурна сволоч! — люто бовкнув Івашко.

— Та ще й яка! Ви тільки далі слухайте. Ну, вбив він того дідуся, закопав, землею притрусив та й знову робив собі на братів та й робив. А брати розкошували собі та й розкошували. Та тільки він, як і сказав йому дід, уже з того лісу ніяк вибратись не міг. Там він на братів своїх усе й робив, — вони жили собі на просторі, а він у темному, глухому лісі.

Та тільки не було вже їм того спокою, що раніше. Хоч і задушили вони діда, і в могилу його закопали, і землею притрусили, — та духа його вбити не змогли. Пішов його дух попід землею, попід тим лісом скрізь-скрізь. Пішов та й став проростати квіточками по всьому лісі. А з квіточок почали виростати дідові діти, такі собі браві хлопці та дівчата і так само в окулярах та з товстими-товстими книжками. То з-під одного куща, то з-під другого, то з-під дерева. І все на сопілочку грають та як нитки рвати дурня навчають. Стало дурневі непокійно жити, — чухається, зітхає, братів стиха лає. Ну, брати хитрі та маленькі теє помічати стали. Стали помічати вони, що дідові діти братові їхньому ниточки обривають. Страшно їм стало. А переловити всіх дідових дітей їм самим несила була, — маленькі ж та поганенькі вони були. От вони думали, думали та й придумали: нехай сам дурень їх ловить та душить. Треба йому ще одну ниточку про це прив'язати. Та й прив'язали, та ще й навчили, щоб сам себе за неї шарпав, як дідову дитину побачить. От дурень тоді, як тільки дідова дитина з-під куща йому на сопілочку про волю заграє, зараз же себе за ниточку — шарп! та дідову дитину — хап! та об землю її — геп! та за горло й душить.

Тут дядьо Павлусь раптом узяв та й замовк. Близня лежала, не рухаючись, чекаючи, але дядьо Павлусь усе мовчав.

— Ну, дядьо, далі ж! — скрикнула Любка.

— А далі ще нема... — тихо й якось чудно сказав дядьо Павлусь і зараз же голосно та весело додав: — Оце й уся моя казочка вам на сьогодні, близня.

Близня обурено й швидко підвелася.

— Як уся?! Оце й кінець?!

— Ні, це ще не кінець.

— Ну, так кажи ж далі.

— А далі ще нема... — засміявся дядьо Павлусь. — А нема через те, близня моя люба, що дурень ще й досі живе в лісі та на хитрих братів робить, та ниточок слухається, та дідових дітей хапає. А от як стане тих дітей більше, от як ви попідростаєте та дідовими дітьми станете, та як дурень таки навчиться, як нитки рвати, та як порве їх, от тоді буде казка далі казатися.

— А як же вона тоді буде казатися? А як? А як, дядю?

Дядьо Павлусь засміявся.

— Ач, хитра канальська близня! Ну, добре. Казатиметься ж вона так. Як почне дурень нитки рвати, так почне перед ним ліс розсуватися. Що одірве нитку, то й не стане дерева, що одірве другу, то й нема куща. А як порве останні нитки, так перед ним усе розгорнеться й розвидниться. І побачить він усе як на долоні, чого, що та як. І братів своїх милих розкусить як слід. І тоді, близня моя мила, із дурного ґевала стане він розумний, сильний та могутній на ввесь світ. Та як схопить він тоді братиків своїх милих, та як здушить їх у кулаці, та як почне їх стьобати та навчати: "А до роботи, паскудники! А до роботи! А до роботи!" Та всі палаци, що їм наробив, собі повіднімає, та всі шовки, що їм наткав, собі позабирає, та всі...

— І голубники? — не вцитіла-таки Любка.

— І голубники, і дзиґи, і кораблики, і конфети, і все-все, що ним тепер братики милі тішаться.

— Е-е, значить, Льонька — братик милий?! — спитала раптом Любка і широко, немов аж з ляком подивилась на дядя Павлуся.

Дядьо Павлусь засміявся.

— Милий чи не милий, а ти йому цієї казки не кажи. Чуєш? А то як шарпнуть дурня за ниточку, то він тобі покаже. І нікому поки що не кажіть. А як виростете, тоді...

— А ти, дядю, дідова дитина? — раптом тихо, таємно спитав Івашко.

Дядьо Павлусь знову засміявся і нічого не сказав на це, тільки підвівся й строго промовив:

— Ну, близня, спати тепер. Годі.

— Ні, дядьо не дідова дитина, — з жалем сказала Любка, пильно дивлячись на дядя Павлуся.

— А ти звідки знаєш? — здивувався Івашко, а дядьо Павлусь і собі повернувся до Любки.

— А знаю. А де ж у нього окуляри? І товста книжка? Дідові ж діти в окулярах і з товстими книжками.

Дядьо Павлусь аж зареготався, так добре влучила канальська Любка.

— Правильно! От що правильно, то правильно! Молодця, Любка! Ну, а тепер спіть та нікому про цю казку анітелень. А про себе добре її запам'ятайте. Лягайте спати.

Та близня хоч і лягла, а заснути довго не могла і все шепотілася під кожухом, та все прикладала, хто дурень, а хто братик милий, а хто дідова дитина. Шкода їм було дядя Павлуся, що не дідова він дитина, та що ж зробиш, коли без окулярів. Ех, шкода, що не спитали: мабуть, через те, що екзамента ще не здав. А як здасть, так одразу в дідові діти запишуть. І товсту книжку дадуть. І буде він дурневі на сопілочку про волю грати. А як вони повиростають, то й собі на дідових дітей будуть екзаменти здавати. Та в окулярах з товстими книжками ходити й у дурня ниточіда обривати.

Довго-довго того вечора не спала близня і шепотілася під кожухом.

А вранці, йдучи до школи, Івашко роздумливо сказав Любці:

— А знаєш, Любко, дядьові Павлусеві за голубник треба сказати.

— А чого?

— А того, що він же нам сказав за...

Тут Івашко обережно озирнувся і тихенько доказав:

— ...за дідових дітей. А ми від нього ховаємо. Стидно ж так.

— А ну да... — нерішуче згодилась Любка.

— Він усе нас питає, чого ми такі невеселі. А ми йому брешемо. Так то тоді. А тепер годі. Правда? От як прийде сьогодні, так ми йому все по правді й скажемо. І за Льоньку, і за "пару гривунів", і за шкатулку. Еге ж?

— А ну да!

Та того ж вечора близня так і зробила. Хоч дядько Павлусь і був чимсь заклопотаний та про щось пошепки гаряче балакав з татом, але як близня покликала, то зараз же прийшов до неї на піч. Правда, не ліг, а стояв ногами на лежанці, та, проте, вислухав дуже пильно. Вислухав і теж пошепки сказав:

— Молодця близня! Хвалю! Так їм, цим Льонькам паршивим! А за те, що такі молодці, поставлю вам голубник.

Близня засяяла. Та Івашко зараз же й зітхнув:

— А на гривуна ж іще нема всіх грошей.

— На гривуна? А скільки не хапає?