— І голубники? — не втерпіла знову Любка.
— І голубники, і саночки, і кораблики, дзиґи, і все-все, що тільки душеньці їхній бажалося. Але самі вони того нічого не робили, бо були паршивенькі, поганенькі, безсилі й нічого робити не вміли.
— А де ж вони брали все те?! — аж голову з грудей дядя Павлуся підвела Любка.
Але тут Івашко вхопив її за кучму й поклав назад, строго сказав:
— Лежи, не перебивай! От іще!
— Правильно, Вашку: так її! Ну, а третій брат, здоровенний та дурний, і орав, і сіяв, і молов, і пік, а хліб їв найгірший, чорний, з вустюками, або сірий, от такий, як ви їсте раз у раз. Він і каміння бив, і доми та палаци строїв, а сам жив у паршивеньких хатах та квартирах, холодних, вогких, тісних.
— Як-от ми? — знову не видержала Любка.
Івашко трудно зітхнув.
— Ну й дівчина! Не дає говорити.
— Оце саме, Любко, у такій, як ви. Та він і шовки та оксамити виробляв, і золото здобував, і шив, і пряв, а сам ходив голий, босий та подертий.
Любка знову хотіла щось спитати, але тільки крутнула головою на грудях у дядя Павлуся й чуйно затихла.
— Ходив він голий та босий, а їв хліб з устюками, жив у халупах, близня моя люба, через те, що все, що він виробляв, усе брати його милі в нього забирали: і палаци, і шовки, і булочки...
— І голубники?
— І голубники, і дзиґи, і кораблики, і все-все.
— А нащо ж він їм давав?
Вашко підвівся і сердито шарпнув за патли Любку.
— Ти будеш мені мовчки слухати? Зараз же полетиш з печі догори ногами.
— Так її, Вашку. Ну от так вони й жили собі, ті троє братів, двоє маленьких та хитрих, третій здоровенний та дурний. Здоровенний з ранку до ночі робив, а брати гуляли та розкошували. Та тільки тої й роботи в них було, що дурного брата за ниточки шарпати. Бо дурний гевал, треба вам сказати, був увесь із голови до ніг поплутаний ниточками, брати поплутали. Ввесь був у ниточках, як свиня в реп'яхах. До голови ниточка, до носа ниточка, до вуха ниточка, до серця ниточка, до рук, до ніг, до пальців, до всього. А ниточки ці називалися законами.
А закони ці немовби від самого Бога були.
От як здоровило почне часом хмуритись та сердитись, що в нього все віднімають, то брати зараз же шарп його за ниточки, от він злякається, затихне й знову робить...
— А ниточки, мабуть, дуже крепкі? — діловито й суворо бовкнув Івашко.
— Ні, де там у чорта крепкі: от такі, як ви змії на них пускаєте. Коли б здоровило схотів, так одним пальцем усі б їх ураз порвав би.
— А чого ж він не хотів?!
— Чого! Та дурний же був, кажу ж вам! Та який ще дурний! От ви слухайте тільки. Стало раз тому дурневі дуже-дуже погано. Хліб того року погано вродив, а що вродило, то все брати забрали, і не було чого їсти здоровенному братові. Він і так, він і сяк, і кору гриз, і коріння копав, і гній смоктав. Та голод усе дужче та дужче бере. А брати собі розкошують, смачно їдять, солодко п'ють, весело танцюють та тільки тої роботи й мають, що за ниточки дурного брата шарпають, щоб не лінувався та не переставав на них робити. Ну, дурень терпів-терпів та й терпець йому ввірвався. Не витерпів він, розсердився та й почав нарікати: "Ви, каже, їсте й п'єте, а я — голодний та холодний. Не хочу більше робити, давайте й мені їсти!" Та й хотів силою взяти в братів шматок хліба. Ну, тут брати як не заверещать, як не заґвалтують: "Ґвалт, розбій, бунт!!" Та давай шарпати, та давай ще дужче нитками дурня обкручувати, та давай його всякими кадилами обкурювати. Та й обкрутили й обкурили. Та ще й як: так обкрутили, що той дурень сам себе зв'язав, сам себе розклав на землі та сам себе й страшенно випоров різками.
Тут уже не тільки Любка, але й Івашко аж сів і вражено подивився на дядя Павлуся.
— Сам себе?!!
— Що: чи не дурний же, га? Сам себе! От так, одною рукою зв'язав, а другою поров. Та так з того часу й повелося: як тільки розсердиться та забунтується дурень, так брати зараз же як заверещать, як заґвалтують, і давай за всі ниточки шарпати. А дурень тоді сам себе починає страшенно бити, пороти, різати й стріляти.
Івашко трудно зітхнув, а Любка хотіла щось сказати, та тільки сердито повернулась на другий бік.
— От так вони й жили собі, двоє маленьких, та хитрих, а третій здоровенний, та дурний. Та раз якось стало дурневі знову дуже-дуже сумно. Так сумно, що почав він думати: чого ж це воно так отой Бог дав, що в братів його доля в розкошах та в веселощах живе, а в нього — в злиднях та в горі. Думав він, думав та й не помітив, як у лісі опинився. А ліс густий-густий та великий. І що більше дурень думає, то густіший та густіший ліс стає. Що воно за бенеря* така?! І стало вкінці так, що й дорогу дурень загубив і не знає вже, куцою йому йти далі. Став він та й давай плакати та журитися. Аж гульк! — із того лісу йде на нього старий-старий дід із довгою сивою бородою. Хороший такий дідусь, ясний, та добрий, та розумний. На носі в нього окуляри, а в руках велика-велика книга, — куди більша та краща за Євангелію. І диво дивнеє, близня моя мила: як дід іде, так ті дерева перед ним і розступаються, так перед ним ясна та рівна дорога розкладається. От підійшов той дід до дурня та й каже йому: "Здоров, дурню!" — "Здорові були, — каже, — дідусю". — "А що, — каже дід, — заблудився в лісі? Бачу, бачу, — каже, — що трудно тобі з цього лісу вибратись. А трудно, — каже, — того, що він із ниточок твоїх росте. І не вийти тобі тепер уже з цього темного лісу, поки ти ниточок із себе не позриваєш". — Тут дурень як не перелякається: "Як, — каже, — ниточки рвати?! Та вони ж од Бога! Та то ж Божі ниточки! Та Бог же люто покарає за це! Та як же їх можна рвати, ці ниточки?!"
*Бенеря — лайливе слово.
— От дурний!! — сердито скрикнула Любка.
— Та ще й який! Та ви слухайте далі. От став тоді його сивий дідусь навчати, як саме треба ті ниточки рвати. Та тільки він надірвав йому кілька там тих ниточок, як бачать вони: біжать лісом брати дурного. Біжать, верещать, ґвалтують. Дурень аж присів од страху та сорому. А брати підбігли та шарп його за ниточки, та шарп, та шарп! Та й наказують йому швидше схопити того діда та вбити його зараз же. Дурень тоді як кинеться на дідуся, як ухопить його, як почне душити. Та й задушив. А книгу його порвав, потоптав і в ліс позакидав. А тоді ще й ручки братам поцілував.