— Та... два карбованці ще.
— Два карбованці? Будуть. На таке діло будуть. Завтра ж з обіду й почнемо ставити грядку.
— Завтра? А на завод?
— Е, на завод годі. Стане завтра завод. Забастовка, близня. Всі, значить, кидаємо роботу. Требуємо від милих братів наших, щоб набавили нам копійок за те, що робимо їм мільйони. Ну, так-от, часу в мене тепер буде багато. Таку вам грядку змадикую*, що Льонька аж лусне з досади.
*Змадикую(розм.) — змайструю.
Близня й прикипіла з радості, і зацікавилась: як же то завод стане. Значить, і тато на роботу не піде?
Наче неділя завтра буде? Ех, а їм до школи треба йти!
Та нема ради, — пішла близня до школи. Але не дуже пильна була наука її сьогодні, — адже буде голубник! Тепер-то вже буде! І гривун буде. І десять пар. І ганяло. І все-все, як у справжніх голуб'ятників.
А як вернулися, то й тато, і дядько Павлусь були дома, а димарі заводу не курилися. Стояв завод тихий, німий, ще тихіший, ніж у неділю.
— Ну, близня, а тепер, пообідавши, даваймо закуримо та й за роботу. Правда?
Але Івашко на це тільки хитренько примружив очі: еге, не спіймає дядьо Павлусь, так близня й закурить при ньому! Аякже!
— Ні, ми не куримо, — сказав він невинненько. Та дядьо Павлусь теж хитренько підморгнув і засміявся.
— Не курите? Ну, так таскайте дошки. Та живо мені! Де хочете грядку ставити?
— Там, за нашим сарайчиком!
— За сарайчиком? Смали за сарайчиком. Тягніть усе туди.
І пішла робота. Та як! Аж дзижчала пилка, як перелякана бджола в соломі. Тріски летіли аж на дах сарайчика. Близня розчервонілась, як баклажани, і вмивалась рясним потом. Кадон гавкав, немов одурілий, і собі таскав цурупалки. А дядьо Павлусь із таким палом забивав цвяхи в дошки, неначе лупив по голові милих братів.
На вечір грядка була готова. Правда, поміг і тато, як довідався від дядя Павлуся про всю історію з голубником. Та навіть Йоська помагав. А Васько тільки крізь хвіртку великими-великими очима заглядав у двір. Ага: пара гривунів? А підождіть ви, підождіть, що буде в грядці! Ось післязавтра — неділя. Як піде близня з дядьом Павлусем на базар, та як принесе повний лантух та повні пазухи голубів, та як випустить їх на подвір'я (попідв'язувавши, розуміється, крила), тоді буде вам "пара гривунів"!
А вранці-рано, ще не вмившись і не снідавши, близня вже вилетіла до грядки. Сьогодні грядка була ще краща, ніж учора. Внизу — дверці, нагорі — ґраточка. Ґраточка на шнурочку, спускається, піднімається. А всередині полички, гнізда, закапелочки, все-все як слід. Пар із двадцять може вміститися. От яка грядка!
Та ще дядьо Павлусь обіцяв пофарбувати. Вся біла-біла буде, а дашок, гратка та дверці — зелені.
Та от так, п'яні грядкою, голубами, ганялом якось просиділи в школі. А по школі, то вже й не виходили з грядки та повітки. В грядці розміщували майбутніх голубів, парували їх, на гнізда садовили, до сотні пар розводили. А в повітці знову й знову забирали у китайців гроші й перераховували. І щоразу кожне по черзі держало в руках два срібні, великі карбованці дядя Павлуся. Решта грошей були все копійки, п'ятаки, срібні гривеники, все таке маленьке, потерте. А ці карбованці — як гривуни серед сиваків.
Дома була якась шамотня, біганина, неспокій. Тато й мама збирали всі книжки, папірці та кудись односили їх. Прибігали заводські дяді й пошепки, тривожно про щось радились і знову кудись бігли. Близня все це бачила, як у сні. Навіть те, що дядя Павлуся не було ні разу за цілий день, не помітила. Вони тільки знали, що завтра рано вони з ним ідуть на голубиний базар і вернуться з повними пазухами голубів. Оце все, що вони знали, пам'ятали й бачили. Завтра вони скличуть сюди Льоньку, Васька, Микиту, Гришку, ворогів, приятелів, усіх-усіх. Поставлять їх перед грядкою, Івашко відв'яже шнурок од ґратки, гратка ляже, і з дірки почнуть на гратку виходити пара за парою: жовті, чорні, сірі, чорно-рябі, жовто-рябі, білі, трубохвості. А накінець Любка влізе в дверці й винесе... гривуна-рисака!
От вам! Що? Хто казав, що буде і грядка, і десять пар, і гривун-рисак? Ганяла треба ще? А от вам і ганяло, шість аршин завдовжки! (Дядьо Павлусь обіцяв принести в неділю вранці.) Ну, що? А де ж Льоньчин голубник? Папашка ще не купив?
От лусне Льонька! От попритихають хлопці! От повитріщають на близню, як на ікони, очі! Хай тоді посміє хто-небудь не повірити близні, посміятися з неї.
Швидше б тільки минав день та ніч!
Вечері сьогодні щось не було. В кімнаті сиділи в сутінках якісь чужі заводські, не запалюючи лампи. Мама тикнула в руки близні по шматку хліба й звеліла зразу ж лізти на піч і "не лазити попід ногами". Все це було чудно. Але близні ще й краще: можна було шепотітися до самої ночі. А там тільки перестрибнути через сон, і настане завтрашній день!
Хтось іще прибіг знадвору. В кімнаті, наче тільки його й чекали, загомоніли всі разом придушеними голосами, сердито, понуро, обурено.
— От сволоч, ссукин син! — так виразно зачувся голос тата, що близня мимоволі притихла й прислухалась. — Десять рублів у нього не знайшлося, щоб товаришів виручити. Стривай же ти, паскудо! А чийсь чужий голос похмуро бовкнув:
— Боїться гад. Я його зустрів сьогодні...
Та мамин голос перебив:
— Ну, а що ж усе ж таки робить? Де ж узять сьогодні ці гроші? До завтра не можна ніяк підождать?
— Ніяк! Завтра вранці всіх їх перевозять із заводу в тюрму. А там уже пропало, не втечеш.
Івашко й Любка злякано нашорошились: у тюрму?! Кого?! Тато щось глухо пробубонів, і всі почали балакати пошепки.
Близня теж зашепотіла, та тепер уже не про завтрашній день, а про те, що чула тільки що. Кого завтра повезуть у тюрму? За віщо? Де дядьо Павлусь? Чого його не було цілий день і немає й тепер?
— Ану, давай послухаємо!
Та тільки близня підсунула голови до віконечка в кімнату, як там усі чогось дивно затихли, наче помітили, що близня підслухує. Та помітити ніяк не можна було, бо в хаті темно було.
І раптом близня почула, як іззаду хтось лізе до них на піч. Обоє, як горобці, спурхнули й притаїлися по своїх куточках.
— Івашку!.. Любко!.. — зачувся тихий голос мами.
Не сердитий, а сумний і чудний був голос. І через те Івашко зараз же покинув приставлятися, що спить, і обізвався: