— Я завжди казала, що мого сина чекає велике майбутнє,— сказала мама.
— Таке велике, що він з ним напевне не впорається,— іронізуючи, промовив тато.— І взагалі, ти не дуже хизуйся своїм сином. Він такий не один на світі. Є й не гірші за нього. Ось будь ласка.
"Є не гірші за мене?" — повторив я і став чекати, як батько зможе пояснити це вже геть фантастичне припущення, що на світі може існувати людина не гірша за мене.
— Ось, будь ласка,— вів далі батько.— Дванадцятирічний Давид Арутюнян став студентом Єреванського політехнічного інституту. Він блискуче склав вступні іспити і вчиться на відділенні обчислювальних машин факультету кібернетики. В середній школі повний навчальний рік Давидові був потрібен лише двічі — в передостанньому і випускному класах.
— Подумаєш, якийсь там Давид Арутюнян вступив до якогось там політехнічного інституту,— обурилась мама.— Та сьогодні наш Юрко, аби захотів, міг би вступити не тільки до політехнічного інституту, а у всі інститути, які існують на світі!
"Молодець, мама! —подумав я.— Мені в ній подобається, що вона ніколи не перебільшує мої здібності, а навіть їх трохи применшує".
В цей час задзвонив телефон. Батько зняв трубку, і з його реплік я зрозумів, що це хтось із зірок шкільної самодіяльності скаржиться на мене і розповідав про пожежу на генеральній репетиції.
— Ну, ось,— сказав тато, повертаючись до розмови з моєю мамою і кладучи на важільці трубку телефо-
г
на.—Ось іще одна новина: наш син влаштував у школі пожежу, але я чомусь абсолютно спокійний.
— Тому що цю пожежу хтось інший влаштував, а звалили все на нашого сина,— відповіла мама.
— Ти його завжди захищаєш, і це мене вже теж не обурює, як не обурює пожежа. Знаєш чому? — спитав батько у моєї матері. Та, певне, не відповіла на його запитання, бо батько відповів сам і за моєю системою :
— Тому що в мене вже виробився умовний рефлекс на всякі несподіванки і неприємності, які мені щедро дарує мій син. А що таке рефлекс, ти можеш пригадати? Не пам'ятаєш. Тоді я тобі відповім, що таке рефлекс за системою нашого сина.
Я чув, як батько рився в якихось паперах, а потім голосно сказав:
— Рефлекс — це реакція організму на подразнення. А коли подразнення часто повторюється, то організм уже може не реагувати. Можна відреагувати на одну неприємність, на дві, на десять, двадцять, а вже на тридцяту реакції не буде.— Мабуть, тато дуже розхвилювався. Після цих слів він ультимативно заявив:
— Після цього... цієї пожежі я йду жити до бабусі. Мені здалося, що батько і справді вирішив піти жити
до бабусі, бо заходився збирати речі, час від часу вигукуючи :
— З одного боку, він все знає! З другого боку, він не знає, до якого віку живе людина?! З третього боку, він гіпнотизує гіпнотизера!.. З двадцять третього боку, він відпоров мітки прального комбінату і сам пере свою білизну!.. З сорокового боку, його фотографії з'являються в газетах під чужим прізвищем!.. З п'ятдесят —шостого боку, він множить будь-які цифри з швидкістю електронно-обчислювальної машини і навіть швидше!..
З шістдесятого боку, я знаходжу записку, з якої довідуюсь, що він грає в карти!.. "Завтра карти! Ставка, більша за життя!"
"Боже мій,— заскреготав я зубами, завертівшись у ліжку,— карти! Це не ті карти, ними не грають на гроші, це маленькі автомобілі карти. Я ж у вас гон-щикі Я захоплююсь картінгом. Ну, хай читають зараз, зрозуміють пізніше".
— З сімдесятого боку, дзвонять з міліції і кажуть, що наш син торгує квітами!.. Ні, мій син — це... якийсь над... над... над...— сказав батько.
"Ну, тату, ну, піднатужся, ну, здогадайся, хто в тебе син, ну?.." — благав я в думках свого тата.
— Це якийсь надрозумний, надбешкетник!..
Під час цих неймовірно глибоких переживань мого батька задзвонив дзвоник, цього разу в передпокої, і я відчув, як там за стіною батько здригнувся.
— Я не можу,— вигукнув він по невеликій паузі.— Іди відчини ти! Я не можу! Я боюся!..
Мама відкрила двері у прихожій, і за кілька хвилин почувся стук до моєї кімнати. Потім двері відчинились, і я побачив перелякане обличчя мого батька.
— Тобі прийшла бандероль,— сказав з острахом тато. Його все останнім часом лякає.— Ти від кого-небудь чекаєш бандероль? — Тато тримав у руках досить грубу книгу, загорнуту в цупкий папір і перев'язану хрест-навхрест шпагатом.
— Чекаю. Я чекаю.
— Що ти чекаєш? — спитав чомусь дуже перелякано тато.
— Вірші,— сказав я.— Я був переконаний, що це мені знову надіслали вірші.
— Чому вірші і від кого вірші?
— Не знаю чому і не знаю від кого, але я їх чекаю. Я взяв бандероль і розпакував її. В ній була книга
під назвою "Моя біографія", і її автором був знаменитий природознавець Чарлз Дарвін. "Це щось нове",— подумав я, розгортаючи книгу, і за обкладинкою побачив аркуш паперу з віршами.
"А це щось знайоме",— подумав я, розглядаючи сторінку з римованими рядками. На сторінці було написано ось що:
"Ой, як все це сумно і як безнадійно.
Людина не любить танців, пісень і сміху.
Це ж все послабляє емоційну
Природу людини. Ворогам на втіху!
Ой, як це все не ідеально і як не мудро. В голові задачі, інтеграли, рішенняі Це ще Дарвін назвав премудро Людської природи знищенням!
Ой, як це все раціонально і незвично *
В душі ні сумніву, ні болю, ані каяття... Та це ще Дарвін звав категорично Початком смерті і кінцем життя!
• В кінці вірша було написано: "Коли прочитаєш ці ; вірші, розгорни сторінку, там, де стирчить паперова
закладка, і прочитай те, що підкреслено червоним
• олівцем". Розгорнувши книгу, я зробив все, що мені > було підказано,— прочитав підкреслені рядки і впер-[ ше заклопотано потер свого лоба. Я ніколи й гадки
не мав, що Чарлз Дарвін завдасть мені стільки неприємностей!
Ну і пілюлі підніс мені цей знаменитий природознавець Чарлз Дарвін! Вже краще б я не читав його автобіографії. Через нього тепер мені доведеться впи-. сувати у мій бортжурнал співи, танці і читання віршів. А що ж мені робити, коли старий написав у своїй автобіографії, що "якби йому довелося знову прожити своє життя, то він би не замкнувся тільки в своїй науці..*" Він так і сказав, що заняття тільки якоюсь з наук "послаблює одну із сторін нашої емоційної природи". І, мовляв, це не тільки "рівнозначно втраті щастя", але і "негативно позначається на розумових здібностях..." Звичайно, співати або танцювати — невелика втіха. Можна сказати, просто мука, проте коли вже це треба для того, щоб не сох мозок, то які тут балачки, треба співати!