Білий космонавт. Ой-ой-ой! Горю! Гаряче! Чому так гаряче?!
Рудий космонавт. Це був розпечений метеорит.
Для людини з нормальною нервовою системою таке видовище було б рівноцінне стресу. Стреси перш за все ставлять вимоги нервовій системі. В результаті підвищується вироблення тих гормонів, з допомогою яких організм пристосовується до змін зовнішнього середовища. Проте в ході такої гормональної перебудови страждає серцево-судинна система — безпосередній виконавець головних реакцій пристосування! Але моя наднервова надсистема була спокійна, а на сцені тим часом відбувалося ось що.
Рудий космонавт подає знак уніформістам, ті виносять на сцену двоє відер з водою. Білий космонавт несподівано знімає з себе шолом. Стежить за Рудим космонавтом.
Білий космонавт. А зараз що буде?
Рудий космонавт. Зараз ти потрапиш у зону космічних дощів.
Білий космонавт. Я потраплю? (Рудому космонавтові.) Це ти зараз потрапиш у зону космічних дощів...
Рудий космонавт повертається, бачить Білого космонавта без шолома. Уніформісти опускають лонжу. Білий космонавт хапав відро з водою і женеться з ним за Рудим космонавтом.
"Так,— подумав я.— Сьогодні вони кепкують з космонавта, а завтра і до надкосмонавта доберуться... Треба з цим їхнім "добиранням" покінчити раз і назавжди, щоб і надалі ніхто на таке не зважився!"
Я вискочив на сцену, щоб, висловлюючись мовою дипломатичного протоколу, заявити енергійний протест. Я закричав на весь свій надголос, а надголос я вимірював на шумометрі. Між іншим, в одній лондонській школі провели недавно такі змагання •— хто голосніше крикне. Силу і міць своїх голосових зв'язок пробували біля двохсот школярів. Мікрофон з вимірювальним приладом помістили на відстані одного метра від крикунів. У середньому школярі кричали в межах 114 децибелів. Перемогла дванадцятирічна дівчинка, яка кричала з силою звуку сто двадцять два децибели. З хлопців ніхто не наблизився до чемпіонки ближче як на два децибели. Воно й природно! А на
що ще здатні ці дівчиська! А тільки на те й здатні, щоб зчиняти вереск та галас. Та ця англійська крику-ха-чемпіонка могла з ким завгодно змагатися, тільки не зі мною. З криком силою в двісті сорок чотири децибели я вискочив на сцену: "Ви уявляєте, що ви робите?!" Я підбіг до цих рудо-білих комедіантів: "Адже, як показали численні досліди радянських учених на великій центрифузі, при збільшенні ваги досліджуваних у десять-дванадцять разів вони на деякий час перестають бачити. Перед їх очима з'являється чорна пелена. А коли перевантаження зростає у п'ятнадцять разів, то "висидіти" в такому стані людина не може більше як десять секунд! А ви що тут робите?! Адже численними дослідами встановлено, що під кутом вісімдесят градусів до дії прискорення космонавт здатний витримати надзвичайні перевантаження — у двадцять шість з половиною разів! А ви тут чим займаєтесь?!!"
Вони потім казали, дорогі товариші нащадки, що я нібито штовхнув Рудого клоуна-космонавта, того самого, що тримав у руці запалену свічку. А насправді, я сам те бачив: сила звуку, з якою я викрикував слова, була така, що полум'я свічки одірвалося і полетіло в куліси. Спалахнула декорація, і дівчата в один голос заверещали: "Пожежа! Пожежа! Пожежа!"
ЧАСТИНА ДРУГА
ДЕ ЗК ВИ БУЛИ РАНІШЕ, ЧАРЛЗЕ ДАРВІНЕ?
СПОГАД ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ
Година без секунди — це не година, а тільки 59 хвилин і 59 секунд
— А може, ми справді недостатньо використовуємо коефіцієнт корисної дії нашого мозку? — почув я за стіною голос батька.— Може, вчені мають рацію?
Я прислухався. Батько вів далі:
— А може, де акселерація мозку? Ось я, наприклад, страждаю через свого синочка безсонням, п'ю усілякі ліки, а виявляється, існує природне снотворне. Вчені витягли із мозку сонних кроликів венозну кров, пропустили її через спеціальний фільтр, щоб виділити макромолекули. Цю вилучену фракцію ввели іншим кроликам, і через десять-п'ятнадцять хвилин електроенцефалограма цих кроликів показала подвоєну 'активність дельтахвиль мозку, характерних при легкому сні. Цією "речовиною сну" виявився білок.
— Так, так,— сказала мама,— я, наприклад, все намагаюся схуднути і сиджу на дієтах, а виявляється, ■ є гормон, який регулює апетит. Варто цьому гормонові
видалитись в організмі, як пропадає інтерес до їжі. Але все це я пам'ятаю лише годину-друту, а як Юрко пам'ятає все і весь час, збагнути не можу.
— А треба якраз збагнути,— тихо порадив батько
мамі.
"Що таке, що таке? — застрибало у мене в долові.— Звідки у моїх батьків така ерудиція?" Я підбіг до дверей і крізь щілину побачив: мама і тато сиділи за столом, захаращеним газетами і журналами, і читали одне одному різні цікаві речі.
"Ну так, здається, можна". Я ліг у постіль і продовжив свій перерваний відпочинок, слухаючи, про що говорять за стіною мої батьки.
— От, наприклад, є асоціативний метод пам'яті,— сказав тато, гортаючи газету.— Виявляється, що асоціативну пам'ять деяких людей пов'язують з фокусами і трюками. Однак це зовсім не так. Такі люди крім неординарних здібностей до запам'ятовування володіють, наприклад, сильною концентрацією уваги, яскраво вираженим асоціативним мисленням і більш чи менш свідомо вираженою технікою запам'ятовування.— Тут батько перервав своє читання і далі говорив уже від себе:— А може, справа в тому,.Машо, що людина повинна чи працювати, чи відпочивати, а то ж часто ми робимо ні те ні се. Може, наш Юрко відкрив саме цей простий секрет?..
Взагалі за розкладом у мене сон уже закінчувався, однак тому, що мій політ на планері тривав на п'ятнадцять хвилин довше, ніж було заплановано, то я ці
п'ятнадцять хвилин приплюсував до свого відпочинку. А все через той мішок з баластом із пресованої тирси. Я забув покласти його до кабіни. Це тренер так гадає, а насправді я просто не взяв його з собою. Мені було цікаво знати, як себе поводитиме планер у недовантаженому варіанті. А тут де не візьмись той могутній повітряний потік, і легка без баласту машина піднялась мало не в космос Ледве-ледве я з нею впорався і посадив на п'ятнадцять хвилин пізніше, ніж вимагав розклад польотів, а тому я на п'ятнадцять хвилин збільшив свій відпочинок і оце дивуючись прислухався до розмови моїх батьків.