— Ти, Колесников, свідок, минулих епох,— сказала Алла Астахова, староста нашого класу. Алла в нас з газетним ухилом, а тому дуже полюбляє висловлюватись газетними заголовками.— Ти, Колесников, себе одразу розшифровуй, а н"тягни.
— Будь ласка, я можу не тягнути, я можу вам прямо сказати: Юрій Іванов — це не Юрій Іванов, тобто це не той Юрій Іванов, за якого ми його маємо.
За стінкою зчинився галас, всі кричали, і жодного слова більше не можна було розібрати. Потім знову настала тиша, і Колесников повів далі:
— Мені здається, що замість нашого Юрія Іванова нам підсунули іншого Іванова.
— Хто це нам підсунув іншого Іванова? — спитали за стінкою.
— Ну, хто нам може підсунути іншого Іванова? — перепитав себе Колесников.— Іншого Іванова нам можуть підсунути тільки інопланетяни. Я переконаний, що якоїсь темної ночі вони на невпізнаному літаючому предметі наблизились до нашої землі, викрали Юрія Іванова, а замість цього залишили його двійника. А тому і дивуватися тут нічому.
За стіною знову завирував галас, поки його не обірвав голос Сергія Жарикова. Він у нас найрозсудливі-ший хлопець, з фізико-математичним ухилом. Жариков сказав:
— Ну, знаєте, ви взагалі, знаєте, договорились до бозна-чого: від польоту мухи до польоту невпізнанного літаючого предмета!
— Та чужинець він! Приблуда! Пришелець! — крикнув Колесников.— Пришелець з літаючої тарілки!
— Пришелець,— передражнив Колесникова Жариков.— Недавно в Америці вийшла книжка, її автор з математичною точністю доводить, що ніяких невпізнаних літаючих предметів біля нашої Землі не з'являлось — це раз, а два — не такий чоловік Юрій Іванов, щоб його можна було вкрасти та ще й у літаючій тарілці вивезти. Коли б на Землю прилетів цілий літаючий сервіз, то й він не впорався б з Юрієм Івановим.
— То в чому ж справа? — спитала Алла Астахова.— Що буде на наступній станції?
— На наступній станції? — заговорив Жариков.— Ви, звичайно, знаєте, що я, ну як це казали в давнину, вундеркінд, чи що. Пояснюю: вундеркінд — це така молода людина, котра випереджає своїх однолітків в розумовому розвиткові на три роки. Так-от... Якщо я вундеркінд, то хто ж тоді Юрко Іванов, адже він мене у своєму розвитку випереджає років отак на тридцять три!.. Ось у чому загадка! Як йому вдається випереджати всіх нас на тридцять три роки? Що це таке? Трюк? Феноменальні здібності? За рахунок чого він випереджає і де він бере час випереджати всіх нас? І присягаюсь вам, що я цю загадку розгадаю.
— Гаразд, Жариков,— сказала Астахова,— у нас у кожного своя версія. Пропоную кожному, хто наполягає на своїй версії, перевірити її, а ти, Жариков, перевіряй свою.
Навіть уявити не можна, товариші нащадки, що могли про мене назгадувати ці жалюгідні люнеземти. Дочитайте мої мемуари і зрозумієте. А позавчора я знайшов у кишені своєї куртки складений учетверо аркуш паперу. Коли я його розгорнув, то побачив, що весь аркуш списаний... чим би ви думали? Тим, що я ненавиджу більш за все на світі... Так, так, віршами... Вір-ша-ха!-ха!-ми! Ось полюбуйтесь, що я знайшов у своїй кишені:
Давним-давно було те,
Заковані у лати,
З'їжджались рицарі на герць.
І честь, і слава, й злато
Копитами зім'ято...
Забрало спущене. Вперед!
А там попереду чатує тільки Смерть!
Та раптом хтось сказав: "Стривай!
Забрало геть! Я хочу
Дивитись долі в очі.
Я хочу бачити людей,
Кохану, друга й ката,
Аж поки кров не упаде
В траву, копитом м'яту!"
Ідеш на бій,
Лице відкрий! —
Ось мужності начало,
Рукою власною для вас
Я підніму забрало! Пройшло віків чимало, Забуті феодали, Забуті лати і мечі,
А клич: "Стривай! — звучить,звучить! —
Забрало геть! Я хочу
Дивитись долі в очі,
Я хочу бачити людей,
Кохану, друга й ката,
Аж поки кров не упаде
В траву, копитом м'ягу!" Ідеш на бій, Лице відкрий! — Ось мужності начало, Рукою власною для вас Я підніму забрало!"
Надіслали людині, у якої день через щільну програму самовиховання страшенно завантажений і розписаний до останньої секунди,— дивіться мій бортжурнал — надіслали мені вірші. І головне, я їх змушений був прочитати і навіть записати вперше в житті і перший раз в бортжурнал. "12.30—12.35 —читав вірші. 12.35—12.40 — думав про те, навіщо і хто міг їх мені надіслати". Ні, вірші — це явна провокація. Явна провокація, тільки зашифрована. І вона може бути витлумачена вами, нащадками, зовсім невірно, як невірно — це я потім напишу. Поки Що скажу так: звичайно, краще, щоб люнеземти мене і не згадували, але не згадати про мене зовсім не можна. Адже мої дитячі роки і так залишились незаписаними: що я говорив у три рочки, про що думав, про що мріяв — не пам'ятаю. Ні батько, ні мама не здогадались записати хоч що-небудь. От вам і результат, виходить, уже якась частина мого життя залишилась в лабетах часу. Я в когось читав, що записано, те вирвано з лабетів часу. Тільки, товариші сучасники і потомки, не подумайте, ніби я збираюся вести який-небудь там щоденник чи щось схоже на те, які пишуть звичайно дівчиська або які радять писати безвольним людям. Я читав недавно один дитячий журнал, а втім, що це я пишу про себе якісь дурниці? Читав?! Не читав я цього журналу, а так, погортав. То-от у цей журнал одне дівчисько написало, що, мовляв, робити? Як позбутися безвілля? їй в журналі відповідають: це питання, мовляв, серйозне, воно хвилювало ще Льва Толстого, він у юнацькому щоденнику теж докоряв собі у слабкості і шукав спосіб зміцнити волю. Ну, дівчиськові дали кілька порад і серед них — вести щоденник. Він, мовляв, допоможе їй сформувати волю і характер. Щоденник, мовляв, це перш за все розмова про себе самого: чи так живу, як потрібно? Ну, і так далі, і тому подібне. Мені, звичайно, смішні всі люне-земтські поради. Адже я все людство ділю на дві частини: на люнеземтів і на людоземтів. Ну, нащадки з моєю допомогою знатимуть, що таке люнеземти і лк>-доземти, а от сучасники, можливо, і не встигнуть познайомитись з поясненням цих слів, а тому поясню: люнеземт — це людина, що не варта земного тяжіння,
1 Між іншим, ніякого бортжурналу в портфелі, на жаль, я не ' виявив.
а людоземт — це людина, що достойна земного тяжіння. До люнеземтів я відношу, ну, по-перше, всіх до одної дівчат, поголовно, всіх до одної без винятку. І хлопців, не всіх, звичайно, а всяких там ліриків, антимоників та їм подібних. їх я теж відношу до люнеземтів, а решту, дуже невелику решту, я називаю людоземтами. А щоб ви зрозуміли і поділили моє негативне ставлення до дівчат, я пропоную до своїх спогадів замітку про думку Всесвітнього фонду охорони природи, котра з'явилася в Парижі з приводу діяльності Кристіана Діора — цього всесвітньовідомого законодавця мод. Ось ця замітка: