йіе
Пошкодував, бо ж все, про що пише Юрко Іванов, саме годилось назвати "Спогади про майбутнє Юрка Іванова", або "Надзвичайні пригоди надзвичайного космонавта" теж непогано, тому що "надзвичайно" —— це улюблене слово автора зашифрованих зошитів. Отже, на цьому я закінчую свій вступ і надаю слово Юрію Іванову і його повісті, котру сміло можна назвати:
"НАДЗВИЧАЙНІ ПРИГОДИ 'НАДЗВИЧАЙНОГО КОСМОНАВТА.
ЧАСТИНА ПЕРША
НАДЗВИЧАЙНІ" ПРИГОДИ НАДЗВИЧАЙНОГО КОСМОНАВТА
СПОГАД ПЕРШИЙ Спогади про спогади
Завжди, у всі часи існуватиме людина, якій першій буде доручено найвідповідальніше завдання, і я, ось побачите, стану одним із цих перших! (Із доповіді, виголошеної мною десь, колись, перед кимось, з приводу чогось.)
Дорогі товариші нащадки, ну і, звичайно, сучасники! Я вам повинен спочатку пояснити, чому я, перший на землі людоземт-пзеверп і надкс, вирішив написати про себе спогади: річ у тому, що я за своє життя перечитав дуже багато книг про видатних людей. Мною прочитана, наприклад, уся літературна серія, яка так і називається: "Життя видатних людей". Крім цих книг, я прочитав ще секстильйон всіляких спогадів. Серед них мені дуже полюбилася книга про Олександра Олександровича Любищева. Там розповідається про його життя. А його життя багато в чому нагадує моє власне життя. Він теж був один проти всіх. Він нападав. Я теж. Взагалі є що згадати і йому, і мені... Тільки я прошу зрозуміти мене правильно, я пишу про себе, про Юрка Іванова, спогади не через якесь там честолюбство чи щось подібне. Я пишу, бажаючи полегшити в майбутньому працю істориків, котрі почнуть збирати матеріали про моє життя: де був, що говорив, просимо всіх, хто знав Юрія Іванова, надіслати до Центрального архіву управління "Людоземт-пзеверп-один" усе, що пов'язане з життям знаменитого людоземта, відомого пзеверпа і Єдиного в світі надкса. До ідеї написати про себе спогади дійшов простим шляхом. Взагалі я не люблю художню літературу, я люблю тільки підручники, наукове і всяке інше * згадувальне" читання, або, як кажуть дорослі, мемуари. Окрім праць з космонавтики, я люблю читати Велику Радянську Енциклопедію. Я її знаю напам'ять, у мене, мушу признатися, дивовижна і, певне, цілком унікальна пам'ять. Мені досить один раз —поглянути на сторінку, щоб запам'ятати її на все життя, тільки я це од усіх приховую, та інколи, правда, щоб усіх здивувати, я влаштовую, наприклад, такий цирк. Приходить до мене, скажімо, Маслов і каже:
— Ну, Угрюм-башка,— він мені таке прізвисько дав,— скажи мені, хто такий Рильке?
— Який Рильке? — починаю я клеїти із себе дурника.— Той, що з дев'ятого класу?
— Не з дев'ятого,— поправляє мене Маслов,— а з Великої Радянської Енциклопедії.
— А! 8 Великої. Так би й казав, що з Великої... Рильке... Це,— говорю я, ніби пригадуючи,— Рильке — це Станіслав Данилович, народився 1843 року, помер 1899; російський астроном і геодезист. Генерал-майор. Відомий працями з питань земної рефракції і нівелювання. У 1898 році запропонував оригінальну теорію земної рефракції, яка враховувала тепловий вплив грунту.
Після моєї довідки всі роззявляють роти, природно, і хто-небудь тихим від подиву голосом запитує:
— А "все або нічого" — закон? Я відповідаю:
— "Все або нічого" — закон у фізіології — обманливе положення, за яким подразнювальна тканина (нервова і м'язова) у відповідь на подразнення частково нібито зовсім не відповідає реакцією, коли величина подразнення недостатня (нижче порога), або відповідає максимальною реакцією, коли подразнення досягає по-рогової величини; з подальшим збільшенням сили подразнення як величина зворотної реакції, так і довготри-валість її нібито не змінюються...— і почав, і почав.
В енциклопедії пояснення досить велике, тож вирішив доказати його до кінця, а Кашин затулив вуха і зарепетував:
— Не треба "все"! З мене досить і "нічого"!.. Проте я відхилився, про що я згадував?.. Так, так,
я згадував про те, що люблю спогади великих людей. Проте ось яку невідповідність я помітив: у цих спогадах частіше пишуть про себе не самі великі люди, а ті, хто їх знав або про них чув, хоча інколи пишуть і самі великі люди, але то лише в старості. Взагалі-то, про таких людей, як я, треба писати мемуари раніше (від першого дня після народження, бажано). І не тільки писати, але й частіше фотографувати, а спогади, я повторюю, належить писати самому,— я наполягаю на цьому,— самому тому, хто згадує. Бо попросіть інших, ну, наприклад, моїх однокласників, то що б* вони написали про мене для історії? Ви знаєте, скільки у мене ворогів?.. Я підрахував: сто двадцять чоловік, ні, сто дев'ятнадцять, мама у мене друг, а тато — ворог. Одним словом, хто мене знав, той мене і ненавидів, повторюю, крім моєї мами. Спробуй довірся моїм ворогам, в тому числі і моєму татові! І взагалі, я б не всім дозволяв писати спогади про мене, навіть моєму татові. Візьмемо наш клас, усіх його учнів. Запропонуйте їм написати про мене. Я переконаний, що ці спогади починалися б так:
"...Нам навіть і згадувати не хочеться про цього типа Іванова, та коли вже вам, товаришу Історія, хочеться, щоб ми згадували, то будь ласка. Ну, по-перше, яка у нього була зовнішність?
Тут посипляться репліки:
— А бог його знає...
— Він так кривлявся, що його обличчя і розгледіти як слід не можна було!.."
До речі, в той історичний день, коли я остаточно вирішив писати про себе спогади, я сидів у порожньому класі і думав: невже я не доживу до тої пори, коли люди судитимуть про інших не з вчинків, а з мотивів вчинків, бо якщо про мене судити тільки з вчинків, не думаючи про те, які мотиви штовхнули мене на це, то буде, напевне, зовсім не те враження. Судіть самі, у нас з початку учбового року захворіла Алла Астахова, староста нашого класу. На її посаду тимчасово призначили учня нашого класу з подвійним прізвищем. У нас е такий Кирилов Шамшурін. Взагалі-то,. він завжди хотів бути старостою .нашого класу, але його чомусь не обирали раніше. А тут Алла захворіла, і йому, звичайно, доручили бути тимчасово старостою нашого класу. При Аллі Астаховій наш клас був цілком пристойним класом. А коли її замінив Кирилов-Шамшурін, то він, мабуть, вирішив з нашого класу зробити щось зразково-показове. При Аллі Астаховій у нас було так: усі потихеньку розмовляли на уроках і навіть писали одне одному записки. А Кирилов-Шам-шурін вирішив, щоб ніхто не розмовляв і записок не писав теж. Тому він якось підійшов до мене і каже: