Гартнер дивився то на нього, то на товаришів; нараз його маленький рот па пласкому обличчі ковтнув слину, і він нарешті сказав голосом, яким оголошують про перемогу, про поразку або про мир:
— Товариші, прибули радянські літаки!
Розділ п'ятнадцятий
Ворог відступав до Сеговії. В республіканців було надто мало добре озброєних людей, щоб переслідувати його, до того ж не можна було послаблювати оборону Мадріда. Полк Ма-нуеля й частини, що приєдналися до нього, на відпочинку поротно виходили на навчання.
Дощу не було, але обсмикані хмари похмурого ранку пливли над будинками, фарбуючи каміння й черепицю в однаковий сірий колір. З ґанку мерії Мануель дивився, як проходять ці люди, за яких він несе відповідальність.
На другому боці площі — величезний замок, напівзруй-нований, як у всіх поселеннях, але зведений на м'якій скелі, осипи якої змішалися з руїнами замку. Мануель ще не бачив свого полку після розстрілу зрадників.
Перша рота йшла повз нього, карбуючи крок по гострій брущатці, в правильному строю, як регулярна армія; коли бійці проходили перед ґанком, капітан скомандував:
— Наліво рівняйсь!
"Усі голови водночас повернулися до Мануеля. Вперше в полку пролунала ця команда й, певне, чи не вперше на всьому Мадрідському фронті. Віддання честі ще більше пов'язувало добровольців з їхнім командиром — це робилося за наказом революційних командирів; це здавалося Мануе-леві тіспо пов'язаним з усім, що сталося вночі.
Коли пройшла друга рота, повторилося те саме, і так дня кожної роти. Мануель дивився на цих людей, що проходили ъ&сл>уа*лш елр?*ял, таких самих сильних тепер, як і їхні вороги. Він відчував, що його обов'язок — захищати цих людей так само, як вони захищали іспанський народ. Проте Мануель не міг забути відкипуті назад і забрьохані багпю-кою обличчя. "Отже, тепер у тебе й голосу для нас нема?" Але ж погляди, що зустрічалися з його поглядом під час проходження кожної роти, були не байдужі й не чужі: вони були трагічно-братерські, в них іще жила минула ніч.
Замок навпроти нагадував той, біля якого Мануель слухав на фронті Тахо Хіменеса. "Ніколи не намагатися спокушати!" Тепер ішлося зовсім про інше: довелося розстріляти не ворогів, а людей, які були добровольцями, бо він відповідав перед усіма за життя кожного, хто проходив тенор повз нього. Кожна людина розплачується тим, за що вона несе відповідальність: Мануель віднині розплачуватиметься життями.
Стаючи дедалі сумнішим і суворішим, Мануель по черзі зустрічав погляди тих людей, що вклали з ним спілку крові.
Розділ шістнадцятий
Коли полк пройшов, Мануель опинився сам на порожній площі з бездомними собаками й гуркотом далекої гармати. Гартнер був у бригаді. Ніколи ще Мануель не почував себе таким самотнім.
У нього залишилися три вільних години; замок зпову нагадував йому про Хіменеса. Той тепер був десь кілометрів за десять звідси, теж на відпочинку. Мануель дав потрібні розпорядження й сів у автомобіль.
Село, де розташувалася бригада Хіменеса, лежало позад того, звідки прибув Мануель. По дорозі ще тяглися біжен-ці-селяни, і Мануель дістався до полковника крізь валки візків, віслюків та гурти худоби.
Вони вийшли вдвох; вогкість посилювала глухоту Хіменеса. Десь праворуч, досить далеко, гриміла ворожа артилерія й чути було гуркіт мадрідських гармат. Крізь ущелини Сьєрри видно було долину Сеговії.
— Гадаю, вчора я пережив найважливіший у моєму житті день,— сказав Мануель.
— Чому, синку?
Мануель розповів йому про все, що сталося. Вони мовчки рушили вперед. Зміна на обличчі Мануеля, його поголена голова, його авторитетний тон з самого початку вразили Хіменеса. Від юнака, якого він знав, залишилася тільки мокра соснова гілка в правиці.
Казали, що збоку Ескуріалу великі пожежі; низькі темні хмари чіплялися за відноги Сьєрри. Трохи далі, з боку Сеговії, горіло село; в бінокль Мануель побачив, як бігли селяни й віслюки.
— Я знав, що треба робити, і я це зробив. Я твердо вирішив служити моїй партії, мене не зупинять ніякі переживання. Я не людина докорів сумління. Справа тут в іншому. Якось ви мені сказали: "В тому, щоб бути командиром, більше благородства, ніж у тому, щоб бути індивідуумом, це важче..." Я дедалі менше індивідуум. Про музику більше не говоритимемо; минулого тижня я спав з жінкою, яку я марно кохав стільки років; і мені захотілося піти від неї... Мені не шкода всього цього, але якщо я зрікаюся цього, то задля чогось. Командувати можна тільки, щоб служити, інакше... Я беру цей розстріл на себе: це було зроблено, щоб урятувати інших, наших... Один з двох засуджених сказав мені: "Отже, тепер у тебе й голосу для нас нема?"
Мануель не розповів про те, що й справді втратив був голос. Хіменес узяв його під руку. З висоти все людське здавалося сміховинним, крім неквапливих завіс пожежі, що здіималися в небо, де повільно пропливали безформні хмари. Здавалося, що в очах богів люди — тільки їжа для вогню.
— А чого ви хочете, синку,— бути спокійним, засуджуючи до страти?
Він з любов'ю дивився на Мануеля, відчуваючи свій суперечливий і, може, прикрий досвід.
— Ви звикнете навіть до цього.
Як хворий вибирає іншого хворого, щоб поговорити з ним про смерть, так і Мануель тепер говорив про моральні трагедії з людиною, для якої вони були звичні; а втім, говорив він, головне, задля людяності відповідей, які він отримував, а не задля їхнього сенсу. Будучи комуністом, Мануель не сумнівався в обгрунтованості свого рішення; він не ставив свій вчинок під сумнів; він вважав, що такі проблеми слід було розв'язувати, або змінюючи спосіб дій (про це не могло бути й мови), або відкидаючи самі проблеми.
— Справжня боротьба починається,— сказав Хіменес,— коли борешся з часточкою самого себе... Все, що було доти, давалося надто легко. Але людиною стаєш тільки в такій боротьбі. Завжди доводиться стикатися зі світом у самому собі — хочеш чи не хочеш...
— Ви якось мені сказали: перший обов'язок командира — це бути улюбленим, не намагаючись спокушати. Бути улюбленим, не намагаючись спокушати самого себе...
У величезній ущелині між скелями видно було інший схил Сьерри; вад Мадрідом, невиразним серед сірої рівнини, повільно здіймалися темні стовпи диму. Мануель знав, що це означає. Місто зникало за димом пожеж, як військові кораблі зникають за димовою завісою боїв. Здіймаючись з численних вогнищ, яких не видно було, стовпи диму, розпадаючись, затягували сіре небо. Здавалося, що всі хмари народжуються в цьому пожежищі, яке розверталося в бік їхнього польоту, і страждання Мадріда, що лежав у цій тонкій білій смузі, серед лісів, заповнювали величезне небо. Мануель відчув, що навіть спогади про минулу ніч розвіюються разом з повільним і важким вітром, який доносив до нього запах гарива з Куатро Камінос і Гран-Віа.