Один з офіцерів Хіменеса під'їхав на автомобілі.
— Підполковника Мануеля просять до телефону. З генерального штабу.
Вони швидко повернулися, Мануель був трохи стурбований. Він зателефонував до штабу. ^— Алло! Ви мене викликали?
— Вище командування вітає вас з успішним проведеп-ням учорашньої операції.
— Радий старитися.
— Вам відомо, що колишні дезертири з народного ополчення приходять, щоб знову записатися?
— Вище командування вирішило сформувати з них бригаду. Зробити це доручається вам.
— Начальник генерального штабу вважає, що ви маєте всі потрібні якості для виконання цього важкого завдання.
— А!
— Ваша партія теж такої самої думки.
— Це також і думка генерала Міахи. Ви негайно приймете цю бригаду.
— А мій полк? Мій полк!
— Його, мабуть, увіллють до іншої дивізії.
— Я знаю в ньому кожну людину! Хто зможе...
— Генерал Міаха вважає, що ви володієте необхідними якостями для цього.
Мануель поклав трубку. На нього вже чекав Генріх. Інтернаціональна бригада готувалася до контратаки на Сего-вію, і Генріх їхав до Гвадаррами. Вони вирушили разом.
Автомобіль спускався із Сьєрри. В Мануеля склалося таке враження, ніби він хтозна-скільки був знайомий з Генріхом, бо він знав природу його командування; та коли Мануель розповідав йому про свій попередній день і розмову з Хіменесом, йому здавалося, що єдиним способом людського спілкування між генералом і ним був лише той дивний зв'язок, який завжди налагоджується між перекладачем і тим, кого він перекладає.
Генріх потупив голову; його поголена потилиця була гладенька, він над чимось замислився, і на його дбайливо поголеному обличчі з'явилася гримаса невдоволення.
— Настав зламний момент війни. Невже ти гадаєш, що людина, змінюючи світ, не змінюється сама? З того дпя, колп ти згодився командувати армією пролетаріату, ти більш не маєш права на власну душу.
— А на коньяк?
Мануель бачив, як Генріх роздавав усім п'яничкам своєї бригади пляшки коньяку із заміненими етикетками, на яких стояв напис: "Від генерала Генріха.— Хто пе працює, той не їсть".
— Своє серце тп можеш собі зберегти: це інша річ. Але ти повинен розстатися із своєю душею. Ти вже розстався із своїм довгим чубом. І з тоном свого голосу.
Слова були ті самі, що й у Хіменеса, тільки Генріх вимовляв їх куди твердіше, і його очі без вій були непорушні, як у Толе до.
— Що ви розумієте під словами "розстатися з душею"? Мануель не наважувався звертатись до генерала на "ти". Генріх дивився на сосни, що пробігали повз автомобіль
у тьмяному світлі похмурого дня.
— Всяка перемога має свої втрати,— сказав він.— І не тільки на полі бою.
Він міцно стиснув Мануелеві руку вище ліктя й сказав таким тоном, що Мануель не зрозумів, виражав він прикрість, досвід чи рішучість:
— Тепер ти більш ніколи не повинен жалкувати за втраченою в бою людиною.
Розділ сімнадцятий
Мадрід, 2 грудня
Біля самого вікна лежать два трупи. Пораненого відтяг-ли за ноги. П'ятеро бійців з гранатами в руках утримують сходи. Тридцять бійців Інтернаціональної бригади займають четвертий поверх рожевого будинку.
Великий гучномовець — з тих, що їх возять республіканці для пропаганди,— кричить у сутінках зимового ранку:
"Товариші! Товариші! Тримайте свої позиції. До вечора у фашистів не лишиться боєприпасів: сьогодні вранці колона Урібаррі підірвала тридцять два вагони.
Товариші! Товариші! Тримайте..."
Гучномовець знає, що ніхто йому не відповість, і він повторює й повторює ті самі слова.
У фашистів не залишиться боєприпасів, але поки що вони в них є: фашисти перейшли в контратаку й зайняли два нижніх поверхи.
Третій поверх — нічий. Бійці Інтернаціональної бригади займають четвертий.
— Гей, покидьки! — кричить по-французькому голос, що долинає з каміпа.— Ми вам покажемо, чи вистачить у нас набоїв, щоб вас уколошкати!
Внизу — Терсіо. Димоходи — чудові провідники звуку.
— Продажна шкура за десять франків на день! — відповідає Маренго, вклякаючи на коліна; навіть тут, у глибині кімнати, кулі пролітають на висоті ііого голови. Колись легіон був для нього романтикою. Непокірпин, упертий. Тепер він був під ним, унизу, цей іспанський легіон, який, схибнувшись на військовому марнославстві, прийшов захищати невідомо що. Минулого місяця Марепго в Західному парку йшов у багнетну атаку. Коли ж відбудеться поєдинок з воянами Терсіо? Ця намуштрована на кров зграя, що плазує, сама не знаючи перед чим, викликає в нього огиду. Бійці Інтербригади — теж легіон, і вони найбільше ненавидять легіон фашистів.
Республіканські гармати сто п'ятдесят п'ятого калібру розмірено стріляють по будинку клінічного шпиталю.
Квартира, де зараз Маренго і його товариші під кришталевий дзвін битого скла шукають кут прицілу, раніше належала зубному лікареві. Одні двері замкнені на ключ. Маренго такий кремезний, що здається гладуном; у пього густі чорні брови й маленький ніс — щоката мордочка з мила "Кадом". За виламаними дверима виявився кабінет: у дантистському кріслі недбало розлігся мертвий марокканець. Учора нижні поверхи займали республіканці. Тут вікно ширше й не таке високе, як інші; ворожі кулі розбили шибки на висоті трьох метрів від підлоги. Звідси можна стежити й стріляти.
Маренго ще не командир: він не служив у війську. Але він має авторитет у своїй роті; всі знають, що Маренго був секретарем профспілки на одному великому військовому заводі. Італійці замовили заводові дві тисячі кулеметів, що призначалися для Франко; хазяїн заводу, фанатик зброї, не дозволяв відсилати кулемети, бо вони "не були доведені до належного рівня якості". Щовечора після закінчення роботи в кількох вікнах заводу спалахувало світло, й одержимий старий хазяїн в яскраво освітленому цеху сам-один підпилював якийсь гвинтик мініатюрної машини, перевіряв ту саму важливу деталь, яка мала зробити ці кулемети "кулеметами— ого!". А о четвертій ранку, згідно з інструкцією Маренго, один за одним приходили робітники-активісти й кількома ударами напилка зводили його роботу нанівець. Шість тижнів! Протягом більш ніж сорока днів тривала ця терпелива боротьба між пристрастю до техніки (хазяїн Маренго не був фашист, тільки його сини) й солідарністю.