— В нас стріляють! — сказав той.
Мерсері обернувся: жоден із сусідніх будинків не був настільки високим, щоб могли стріляти з вікон. А може, цілилися здалеку: силуети пожежників було ясно видно, а в Мадріді не бракувало фашистів.
— Якщо колись цей мерзотник попадеться мені...— сказав інший пожежник.
— На мою думку, стріляли з кулемета,— докинув хтось із пожежників.
— Тебе не зачепили, ні?
— Зараз дізнаємося,— мовив Мерсері.— Лізьмо вгору. Вогонь знову розгоряється. За народ і свободу! Безсмертну! — обернувшись, додав він, перш ніж полізти на драбину.
Мерсері зайняв місце пожежника, який упав у вогонь.
На верхівці драбини він обернувся: ніхто не стріляв, не було видно жодного місця, звідки можна було б стріляти. Кулемет неважко замаскувати; але його скрекіт почули б патрулі. Мерсері навів брандспойт; вогонь, з яким він боровся, виявився найгрізнішим; це був ворог, живіший, ніж людина, живіший, ніж усе на світі. Перед цим ворогом, що розмахував тисячами щупальців, наче скажений спрут, Мерсері почував себе надзвичайно повільним, заціпенілим. І все ж таки він візьме гору над пожежею! За його спиною вивергалися лавини гранатового й чорного диму; незважаючи на тріщання вогню, можна було розчути, як з вулиці підіймається кашель тридцяти або сорока, чоловік. Він метався серед сліпучого жару. Вогонь загас; коли розсіялися останні клуби диму, Мерсері побачив у темряві Мадрід без вогнів, який можна було розрізнити тільки по окремих пожежах, що сердито струшували кумачеві плащі над самісінькою землею. Він усе покинув, навіть пані Мерсері, задля того, щоб світ став кращим. Йому здавалося, що кожним своїм рухом він затримує наближення дитячих домовин, нарядних і білосніжних, як одяг першого причастя; кожна бомба, вибух якої долинав до нього, кожна пожежа означали для Мерсері ці жахливі труночки. Він невтомно спрямовував брандспойт на сусіднє вогнище, коли на повній швидкості десь поряд промчав перегоновий автомобіль, і несамовитий шерхіт повітря змів, здавалося, ще одного пожежника. Цього разу Мерсері зрозумів: їх обстрілює винищувач.
Два винищувачі.
Мерсері бачив, як вони повертаються, вкрай низько, за десять метрів над пожежею. Вони не стріляли: пілоти могли бачити пожежників тільки на світловому тлі вогню, і стріляти треба було їм у спину. Мерсері мав під комбінезоном револьвер, але він знав: револьвером тут нічого не вдієш; він і дістати його не міг, але йому страшенно хотілося стріляти. Літаки повернулися, і ще двоє пожежників упало: один — у полум'я, другий — на тротуар. Мерсері, настільки сповнений огиди, що вперше відчув спокій, дивився, як літаки наближаються до нього в рум'яному небі Мадріда. ВОНИ, пролітаючи над ним, війнули на нього повітрям. Зараз вони повернуться — в потрібному напрямі; Мерсері спустився на три щаблі нижче й обернувся до літаків, випроставшись на драбині. Тієї миті, коли перший літак, наче снаряд, налетів на нього, Мерсері підніс брандспойт, облив сердито кабіну пілота й прихилився до драбини прострелений чотирма кулями. Живий чи мертвий, він не випускав з рук бранд-сиоита^ що застряг між двома щаблями. Всі, хто стояв на вулиці, сховалися від обстрілу з поземного польоту в підворіття. Нарешті руки Мерсері повільно розціпились, тіло його двічі підстрибнуло на драбині й звалилося на безлюдну вулицю.
Розділ чотирнадцятий
У вестибюлі покинутої вілли, обвішаному картами, офіцери чекали Мануеля, якого викликали до телефону.
— Один з фалангістів наклав на себе руки,— мовив капітан.
— Зате інший виказав усю організацію,— відповів Гарт-нер.
— Це тебе не дивує? Щоб зробити таке, треба бути мерзотником, але водночас треба мати сміливість...
— Друже мій, нам ще багато доведеться вивчати людську особистість. Ти бачив, у якому стані були вони: як каже підполковник, у випадках "крайнього занепаду духу" завжди знаходиться якийсь зрадник.
— Ви бачили німецькі танки? — спитав хтось. Вопи бачили тільки силуети під дощем.
— Я зазирнув у один танк, він був відчинений. Одному танкістові вдалося втекти, а другий був мертвий. Сидів на сіюєму місці з вивернутими кишенями. Я не забуду цього. І ще дощ...
Дощ невтомно стікав по шибках вікна.
— Його пограбували свої ж товариші?
— Гадаю, вони обшукали його, щоб жоден документ не потрапив до нас у руки, а засунути назад кишені у них просто не вистачило часу.
— Мені це зрозуміло — вийняти документи, гаразд, пехай уже так, а ось потім знову засунути кишені...
— Тих розстріляли?
— Здається, ще ні.
— ТЦо кажуть у штабі?
— Товариші стоять на своєму. Особливо толедські. Ті, що тікали, коли в них не було ні зброї, ні командирів, не можуть вибачити цим, що вони тікали, маючи все.
— Так, мені теж так здалося: вони крутіші, ніж інші?
— ...Ці нагадали толедським хлопцям про те, що вони якнайбільше хотіли б забути...
— ...їм зіпсували те, що вони тільки-но з такими труднощами налагодили.
— Вони самі були не завжди такі, як тепер, багато хто з нас також... Але не забувайте, що вчинок тих мерзотників, які вбили капітана, викликає обурення.
Прийшов Мануель — кутики губів опустилися, під пахвою — соснова гілка.
На стіні серед карт — скринька з колекцією метеликів. Десь неподалік від вілли вибухнув снаряд: обстріл відновився. Ще снаряд: один метелик відірвався й упав разом зі шпилькою на дно скриньки.
— Товариші,— сказав Мануель.— Мадрід горить...
Він так захрип, що його насилу було чути. Він багато кричав сьогодні, але все ж таки не до втрати голосу. Мануель щось шепотів Гартнеру, а той голосно повторював за ним:
— Фашисти наступають по всьому південно-західному фронту. Інтернаціональна бригада тримається. Вони тепер обстрілюють водночас із літаків і з гармат.
— А як там справи? — спитав хтось.
Мануель підняв соснову гілку: за Мадрід нема чого боятися.
— Засуджених розстріляють,— вів далі він.— Нам присилають цивільних гвардійців.
Гартнер повторював його слова. Але Мануель уже більше не міг говорити.
Серед загальної байдужості лунали вибухи снарядів. Під час кожного близького вибуху в скриньці падали один або два метелики.
Мануель щось писав на берегах штабної карти, розгорнутої перед нпм на столі.