рожніми. За відчппевими вікнами жив украй напружений Мадрід; позолочені крісла видалися здивованими, коли Мануель повернув вимикач; і тільки в канцелярії військового міністра горіли всі лампочки й самотньо, чекаючи прийому, сидів французький офіцер. На сходах свічки вже не освітлювали приступок вогнями рампи, а лише ледь мерехтіли червонуватим церковним світлом перед настанням повної темряви. Там і тут посеред склепистого коридора горіли ліхтарі, такі самі, як уночі запалюють перед перегородженими вулицями або на ручних візках, освітлюючи східці монументальних сходів, що зникали в пітьмі.
Мануель підходив до кабінету командувача, нагорі, під самим дахом. У коридорі було так само темно, але на цьому поверсі світло пробивалося з-під дверей. Він зайшов. Генерала не було, однак половина штабу Ради оборони була тут; одні сиділи, інші ходили по кімнаті, яка нагадувала номер пересічного готелю. Командир динамітників, командир підривників, офіцери штабу фронту, офіцери П'ятого полку... Серед останніх не було жодного, хто був би військовим півроку тому: художник журналу мод, підприємець, льотчик, керуючий заводом, два члени центральних комітетів партій, робітник-металіст, композитор, інженер, власник гаража й він сам. І ще Енріке й Рамос. Мануель згадав сліпого ополченця з паралізованими від ран ногами, який прийшов до Асаньї. "Чого ви хочете?" — спитав президент республіки. "Нічого, тільки сказати вам: "Привіт — і кріпіться!" — і вийшов на своїх милицях.
Цієї ночі кожні збори — рада. Доля цих людей, загартованих у бою, схожа на долю Мануеля, на долю Іспанії.
— На скількох чоловік одна рушниця? — спитав Енріке.
— На чотирьох,— відповів один з офіцерів. Це товариш Мануеля, колишній художник журналу мод. Він керує мобілізацією цивільпого населення: напередодні комуністична партія зажадала загальної мобілізації членів профспілок.
— Треба налагодити добір рушниць,— сказав Енріке.— Тільки-но перші почнуть вибувати, їхні рушниці треба буде зносити в тил. Налагодьте це зараз же на зразок санітарної служби.
Художник вийшов.
— Ненже ніяк пе можна роздобути ще зброї в Мадріді? Тепер відповів хтось інший:
— За випятком Управління громадської безпеки, навіть варта, патрулі й конвоїри озброєні тільки револьверами. Цієї почі нікого не охороняють.
— Якщо ми втратимо Мадрід, ми можемо втратити й міністерства, й уповноважених, і самих міністрів, якщо вони залишаться тут.
— Як з укріпленнями? — спитав начальник штабу.
— Двадцять тисяч чоловік,— відповів Рамос,— працюють, но нокладаючи рук: мобілізовано всю профспілку будівельників. Скрізь кипить робота. За кожним окопом, за кожною барикадою наглядає хтось із П'ятого полку. Доведеться марокканцям добре попотіти: укріплення на кілометр у глибину. Позавтра весь Мадрід оточать барикади, не кажучи вже про все інше.
— Жіночі барикади поганенькі,— сказав один офіцер.— Надто малі.
— їх уже нема,— відповів Рамос.— Залишилися тільки ті, за якими наглядали бійці П'ятого полку, і ті, що їх вони вважають придатними. Але жіночі барикади не були надто малі, навпаки, вони були надто великі. Жінки перестаралися!
— Навряд чи дасть якусь користь те, що в кожному будинку жінки запасаються пальним,— мовив хтось.
— Зате це неабияк підносить їхній дух.
— Скажіть, чому все це не можна було зробити раніше?
— Від половини до дев'яти десятих наших розуміють, що вони захищають Мадрід тільки в самому Мадріді. Вранці один хлопець сказав менк на вулиці: "Хай тільки вони поткнуться до Мадріда, ми їм покажемо!" — "Скажи, ти знаєш, де Карабанчель, га?" — "Мадрід — це Мадрід, а Ка-рабанчель — це не Мадрід".
— Вони наступають на Карабанчель? — спитав Мануель.
— їх там затримує П'ятий полк. Вони наступають з півдня і на твоїй дільниці теж буде наступ.
Уночі Мануель поїде до Гвадаррами. Він підполковник. У нього чуб був коротко підстрижений, і зелені очі здавалися ще світлішими на засмаглому обличчі.
— Кажуть, приїхала бригада Дурруті?
— Залізниця перерізана. Ми послали до Таранкона ваговози. Вони зараз у дорозі.
— А чи позавтра доставлять куплені в СРСР літаки? Ніхто не відповів. Усі знали — складання завершувалося.
Та скільки воно ще триватиме?..
— Хто їх зустріне з півдня? — спитав Мануель.
— Це залежить від того, коли почнеться наступ. Зараз туди з Вальєкаса направляють Інтернаціональну бригаду.
Один за одним приходили офіцери.
На величезних сходах догоріли останні свічки, французький капітан пішов: лише кілька ліхтарів, що колись висіли на ґратчастій огорожі, освітлювали просторі зали тьмяним полум'ям похоронних вогнів. Порожній, як останні відчинені кав'ярні в Мадріді, покинутий, як усе місто, палац готував свою підземну оборону.
Розділ дев'ятий
Західний парк
Лунає пісня дрозда, уривається, мовби запитанням — інший відповідає. Знову заводить перший, ставить ще тривожніше запитанпя, другий завзято протестує й заливається в тумані розкотистим сміхом. "Ти маєш слушність,— озивається чийсь голос,—вони не пройдуть. Дзуськи!" Дрозди — це Сірі й Коган з першої Інтернаціональної бригади. Коган — болгарин, він не знає французької мови: вони пересвисту ються.
— Тихіше!
Відповідають півтора десятка снарядів.
Німці, поляки, фламандці, кілька французів прислухаються до пострілів, що наближаються. Нараз усі озираються: стріляють позад них.
— Розривні кулі! — кричить офіцер.— Нічого страшного.
Який виразний у тумані свист куль! Чути їхні траєкторії... Батальйон з самого початку називався батальйоном Едгара Андре. Цієї ночі німці дізналися, що Едгару Андрс, якого ув'язнив Гітлер, кат відрубав сокирою голову.
Майже всі німці, які довгими місяцями терпіли злигодні життя в еміграції, сумніваються в своїх силах. Вони чекають. Вони чекають уже три роки. Сьогодні нарешті німці покажуть, що вони не були розтратниками революції.
Поляки з напруженими обличчями чекають наказ}'.
Французи розмовляють.
Гарматні постріли наближаються. Багато хто з бійців крадькома торкаються плечем або погою свого сусіда, наче єдиний захист людини від смерті — присутність інших людей.
Сірі й Коган міцно притискаються один до одного. Воші надто молоді, тому не були учасниками світової війпп, але вони свого часу служили у війську; отже, двотижнева підготовка — і на фронт. У Сірі широке трикутне обличчя, сам він чорний, кремезний, з жестами комедійного артиста. Ко-гап — кучерявий, над чолом стирчить чуприна.