— Я хочу знати, що я думаю, сеньйоре Скалі,— зпову заговорив старий.
— Еге ж. Ллє це обмежує ЖИТТЯ.
— Так,— замріяно відповів Альвар. — Однак найменш обмежене життя в божевільпих... Я хочу мати взаємини з людською натурою, а пе з її переконаннями. Я прагну вірності в дружбі, а не дружби, залежної від політичної позиції. Я хочу, щоб людина відповідала сама перед собою — хоч би там що казали, ви, сеньйоре Скалі, зпаєте, це набагато важче,— а пе перед якоюсь справою, хай навіть це буде справа пригноблепих.— Старий запалив сигару.— В лісах Південної Амерпки, сеньйоре Скалі,— він затягся димом,— щоранку мавпи зчиняють страшенний лемент. Згідно з однією легендою, колись бог пообіцяв їм зробити їх на світанку людьми. Отож вони чекають кожного світанку і, щоразу пересвідчуючись, що їх одурено, голосять у всіх лісах... У людині живе незвичайно велика надія... Той, кого несправедливо засудили, хто надто часто стикався з глупотою, з невдячністю або підлістю, повинен надолужити своє... Революція відіграє, крім усього іншого, ту роль, яку колись відігравала віра у вічність життя, що багато в чому пояснює її характер. Якби кожен бодай третину того зусилля, яке він сьогодні витрачає на керування іншими, витратив на самого себе, то в Іспанії можна було б жити.
— Але тоді кожен мусив би все робити сам, ось питання!
— Людина віддає діяльності лише певну частку себе, і чим діяльність ширша, тим ця частка менша. Самі зпаєте, сеньйоре Скалі, що важко бути людиною, куди важче, ніж гадають політики...— Альвар підвівся.— Як ви, тлумач Ма-заччіо й П'єро делла Франческа, можете терпіти цей світ?
Скалі запитував себе, що це — думка Альвара чи його скорбота?
— Гаразд,— нарешті сказав він.— Чи вам випадало коли-небудь жити серед багатьох невігласів?
Альвар теж замислився.
— Гадаю, ні. Але я добре уявляю собі це.
— Ви знаєте знамениті проповіді середньовіччя? Альвар понурив голову.
— Ці проповіді слухали затурканіші люди, ніж ті, що воюють поряд зі мною. Чи гадаєте ви, що ці проповіді хтось розумів?
Альвар, накручуючи на палець клинець своєї бороди, дивився на Скалі, ніби промовляючи: "Я розумію, куди ви хилите".
— Безперечно,— відповів він.
— Ви щойно вели мову про надію. Тож люди, згуртовані водночас надією й діяльністю, як і люди, згуртовані любов'ю.
підносяться /1.0 таких висот, яких вони самотужки ніколи б не досягли. Ескадрилья в цілому має куди більше благородства, ніж майже всі люди окремо, що складають її.
Він крутив свої окуляри в руках, і Альвар бачив тільки його обличчя, яке тепер було вродливе, бо воно виражало те, що йому властиво виражати, — переконання; внутрішня єдність перетворювала його повні губи й ледь примружені очі на гармонійне обличчя.
— Я втомився від того, що мені доводиться бачити, але головне в людині, на мою думку, лежить у тій самій площині. "Ти добуватимеш свііі хліб у поті чола свого". І для нас, розумієте, особливо важливо, коли це холодний піт...
— Ви всі схибнулися на основах людини... Настає новий вік основ, сеньйоре Скалі,— сказав Альвар несподівано серйозно.— Розум повинен одержати нову основу.
— Ви вважаєте, що Хайме пе повинен був би воювати? Альвар знизав сутулуватими плечима; його щоки ще
більше обвисли.
— Хай би все пішло шкереберть, тільки б він не осліп.
— Проїхав автомобіль, із скреготом перемикаючи швидкість.
— Гадаєте, до нього повернеться зір?
— Лікарі запевняють, що це можливо.
— І вас! Вас також? Але вони знають, що він ваш друг... І ваш мундир... Вони тепер брешуть усім офіцерам! Вони бояться, що їх запідозрять у фашизмі, коли вони скажуть правду!
— Чому ви думаєте, що вони неодмінно брешуть?
— Ніби легко вірити в правду, коли вона залежить від однієї людини й коли в ній усе ваше щастя.
Альвар замовк. Потім, мабуть, щоб розвіяти свою трпвогу, він знову заговорив байдуже, підвищивши голос:
— Єдина надія для нової Іспанії втримати те, за що ви боретесь,— ви, Хайме й багато інших,— це зберегти те, чого ми вас стільки років учили, як могли.
Прислухаючись до якихось звуків, він підійшов до вікна.
— Цебто? — запитав Скалі.
Старий обернувся й мовив тоном, яким він сказав би "на жаль":
— Бути людиною...
Він знову прислухався, загасив світло, прочинив вікно; почувся "Інтернаціонал", що заглушував тупіт кроків. У темряві його голос звучав ще глухіше, мовби він належав ще слабкішому, ще скорботнішому, ще старішому тілові.
— Якщо зараз до міста увійдуть марокканці, останнє, що я почую, буде ця пісня надії, яку грас сліпий...
Вій говорив без пафосу, можливо, з ледь помітною усмішкою. Скалі почув стукіт віконниць, які зачиняв старий. Якусь мить у кімнаті було зовсім темно. Нарешті Альвар намацав вимикач і засвітив світло.
— їм потрібен наш світ для поразки, і він буде їм потрібен для радості...
Альвар дивився па Скалі, який пересів па канапу.
— Не боги створили музику, сеньйоре Скалі, а музика створила богів...
— А може, музику створило те, що зараз відбувається надворі...
— Знову настає вік основ,— повторив Альвар.
Він налив собі чарку коньяку й без будь-якого виразу на обличчі винив одним духом. Світло лампи ледь освітлювало чоло, окуляри й кучеряву чуприну Скалі.
— Ви сіли там, де звичайно сидить Хайме, коли приходить... І ви теж... носите окуляри. Коли він скидає окуляри, я не можу дивитися на цього.
Вперше в його байдужому голосі забриніли нотки страждання, і він сказав сам собі по-французькому:
— Радості мало, о Пріаме, що ти досяг таких похилих літ!
Наморщивши чоло під розкуйовдженим волоссям, він підвів на Скалі погляд, водночас дитячий і зацькований.
— Нема нічого, нічого страшнішого, ніж спотворене тіло, яке ти любиш...
— Я його друг,— тихо мовив Скалі.— І я звик до поранених.
— І мовби навмисне,— повільно провадив Альвар,— тут, прямо перед його очима, на цих поличках стоять усі книжки про живопис, тисячі й тисячі репродукцій, які він роздивлявся... І все ж таки, коли я накручую патефон, коли сюди входить музика, я можу дивитися на нього, навіть якщо він без окулярів...
Розділ восьмий
Мануель теж застав військове міністерство, віддане свічкам, що догоряли. Ці велпчезні й похмурі зали, де останні іспанські королі недоладною розкішшю намагалися відтворити епоху Карла V, зали, які Мануель бачив, коли їх переповнювали бійці, що спали на диванах, поклавши поряд револьвери, а голова ради міністрів, забившись у куток, слухав невеличкий радіоприймач, зали, де згодом запапував суворий і трохи гнітючий порядок Кабальєро, тепер були по-