Вопи провели ніч під однією ковдрою: всі вони через листопадовий холод спали по двоє. Ніколи іі пі з ким, думає Коган, я так швидко не здружувався. Щоразу, коли неподалік надає снаряд, Сірі мовою дрозда схвалює, засуджує, протестує. Падає, не розірвавшись, снаряд сто п'ятдесят п'ятого калібру іі проникає крізь твапь до якогось центру землі: Сірі лопотить крильми іі гаряче протестує.
— Марокканці!
Ні, це крикнув надто нервовий боєць. Туман починає розсіватися, але поки що не видно нікого: вибухи снарядів, безлюдний ліс.
— Лягай!
І ось усіх їх огортає запах моху й зринають у них спогади про дитинство. Перші поранені в обличчя повертаються, затуляючись закривавленими пальцями. Бійці, незважаючи на свнст куль, підводяться й піднімають на знак вітання кулаки; поранені не бачать їх, крім одного, який відповідає на привітання закривавленим кулаком, відкривши при цьому саме обличчя війни. Скрізь довкола, наче люди, надають гілки. "Проклята земля! — каже Сірі.— Якби можна було закопатися в неї!"
— Вставай!
Вони, пригнувшись, ідуть лісом. Вони чують, як наближаються марокканці, але нічого не бачать, крім розкиданих дерев, схожих у туманах на земляні гейзери від снарядів. Ніхто вже не свистить дроздом: відтоді, як вони йдуть, відтоді, як ногп несуть їх у бій, вони думають тільки про ту мить, коли з'являться марокканці; і все ж навіть найпросто-душніші ще думають про те, що цього туманного ранку вони — історія. Фламандцеві, що йде праворуч від Сірі (ліворуч— Коган), у ногу влучає куля; він нахиляється, щоб доторкнутися до своєї литки,— і зараз же дві кулі в груди, й він падає. Марокканці стріляють тепер перехресним вогнем. Ніколи не повірив би, що на світі стільки куль, думає Сірі, і серед них стільки для мене! Однак він радий, що добре робить свою справу. Йому страшно, але страх не заважає ні ногам іти, ні рукам рухатися. Все гаразд. "Ми їм покажемо, що таке французи!" Адже зараз кожен боєць Інтернаціональної бригади хоче показати військове мистецтво свого народу. Офіцер викрикнув два склади й падає з кулею в роті. Сірі сповнюється люттю: вбивають його товаришів. У гуркоті снарядів Сірі відчуває раптом затихлих людей, і з багатьох вуст зривається тільки двоє слів:
— Мені каюк!
Інтернаціональна бригада просувається в тумані. Чи, нарешті, вони побачать марокканців? Так чи ні?
Генріх метушиться серед телефонних дзвінків у штовханині командного пункту. Заходить чоловік у цивільному, сивий чуб, підстрижений бобриком, вуса.
— Чого вам треба? — питає ад ютант генерала Альберт — угорський єврей, колишній студент, колишній водолаз, кремезний і кучерявий.
— Я командир французької армії. Я член Антифашистського міжнародного комітету з часу його заснування. Я цілий день просидів на стільці у військовому міністерстві, я можу принести більше користі. Врешті-решт мене послали сюди. У ваше розпорядження.
Він подає Альбертові свої документи: військовий квиток, карточку комітету.
— Все гаразд,— каже Альберт Генріхові.
— Польська рота щойно втратила вже другого свого капітана,— каже генерал.
— Розумію.
Французький капітан обертається до Альберта:
— Де я можу отримати військову форму?
— Не встигнете,— відповів Генріх.
— Гаразд. Де бійці?
— Вас проведуть.. Попереджаю, що позиція... відповідальна.
— Я був на війні, пане генерал.
— Гаразд. Чудово!
— Я щасливчик. Кулі мене не беруть.
— Чудово.
Між деревами Західного парку, такого непристосованого для бою, попереду полеглих бійців, яким уже до всього байдуже, Сірі нарешті бачить перші тюрбани, схожі на полохливих голубів.
— Багнети в землю!
Сірі ніколи не бачив марокканців, але кілька днів тому, виконуючи обов'язки зв'язкового, він опинився вночі на передових позиціях, за сто метрів від ворожих окопів. Листопадова піч була туманна й темна; він нічого не бачив, але виразно чув звуки тамтама, що то посилювалися, то затихали разом з пострілами; і він чекає їх зараз, як чекав бп саму Африку. Кажуть, марокканці завжди п'яні, коли йдуть у атаку. Довкола нього, стоячи й лежачи — живі й мертві,— ціляться н стріляють, ціляться й стріляють його товариші з Іврі, робітники Гренеля, Ла-Куриева, Бійянкура, польські емігранти, фламандці, німецькі біженці, учасники будапештської комуни, докери Антверпена — кров, делегована половиною пролетаріату Європи. Тюрбани за деревами наближаються, наче вони граються в "чотири кути".
Вони наближаються від самої Мелільї... ,
Видовжені смужки сталі — багпети або ножі протягуються в тумані, довгі й гострі.
В рукопашному бою марокканське військо одне з пай-кращих у світі.
— У багнети!
Це перший бій Інтернаціональної бригади.
Бійці висмикують багнети. Зроду Сірі не брав участі в бою. Він не думає ні про смерть, пі про перемогу. Він думає: "Не знають вони, з ким мають справу!" Діяти багнетом, як учпли в полку? Чи, не розмірковуючи, зразу ж устромити його?
Між двома пострілами гармати лунає за деревами далекий голос:
— За республіку, дру...
Кінця не чути. Всі втупилися очима в марокканців, що наступають; тепер інший голос, набагато ближче,— кожен приблизно знає, що він скаже, слова не мають значення, але голос тремтить від збудження, і ці зігнуті люди мимоволі випростовуються — викрикує в тумані, вперше по-фрапцузь-кому:
— За революцію і свободу, третя рота...
Генріх з поголеною потилицею й наморщеним чолом прикладає до кожного вуха трубку. Рота за ротою Інтернаціональної бригади йде в багнетну контратаку.
Альберт кладе трубку.
— Нічого не розумію, пане генерал. Капітан Мерсері каже: маємо чималу здобич, позиції в наших руках, захопили принаймні дві тонни мила!
Мерсері командує іспанською ротою на правому фланзі Інтернаціональної бригади.
— Яке мило! Він з глузду з'їхав! Альберт знову бере трубку.
— Що? Який завод? Який завод, дідько вас візьми! Він пояснює користь мила,— каже Альберт Генріху.
Генерал дивиться на карту.
— Який пагорб? Генріх бере іншу трубку.
— Так,— каже він.— Мерсері звернув не в той бік і захопив нашу миловарню. Запропонуйте іспанському генералові негайно зняти цього бовдура.
Багнети, якими треба орудувати, набагато довші, ніж здавалося. Про останні п'ятнадцять хвилин Сірі не пам'ятає нічого, крім вирваних із землі кущів і розчахнутих дерев, хмарки снарядів над розривними кулями й марокканців, що насідають; їхні пащеки розкриті, а крику не чути.