— Нічого? Шкода,— сказав Маньєн.
Він віддавав перевагу п'яному льотчикові перед льотчи-ком-боягузом.
Леклерк, отетерівши, дивився на Маньєна, мовби шукаючи дорогу, з якої він збився.
— Екіпаж "Пелікана І" негайно повертається до Альбасете! — крикнув Маньєн.— Ваговоз перед дверима.
— Ваговоз? А чому ваговоз? А чому не ручний візок? Я вимагаю легкового автомобіля,— сказав Леклерк із спотвореним люттю обличчям.
— Не дають змоги навіть скласти речі!
Протестував бомбардир. Які речі? Всі знали, що екіпаж прилетів на літаку, навіть не захопивши із собою жодної зубної щітки. Маньєн знизав плечима.
Він дивився на Леклерка та його зніяковілих товаришів. Якби вони загинули сьогодні, думав він, ми бачили б тільки їхні кращі сторони. І навіть якщо вони загинуть завтра. Спогад про Марчеліно переважував присутність Леклерка, і Маньєн дивився на них, добровольців і найманців, таким поглядом, ніби все, що вони казали, що робили, що думали самі про себе, було тільки тимчасовим безглуздям, сном, від якого вони рано чи пізно очуняють у насунутих на чоло шоломах, підтягнуті в своїх льотних комбінезонах, щоб зустріти смерть наяву.
Леклерк підійшов до Маньєна, як він перед цим підійшов до Скалі. Обличчя його виражало страшенну ненависть, хоча воно майже не змінилося, лише наморщене чоло опустилося ще нижче.
— Я плюю на тебе, М,?ньєн.
Його волохаті мавпячі руки тремтіли. Брови й вуса Маньєна скуйовдилися, зіниці дивовижно застигли на місці.
— Завтра ти отримаєш розрахунок і поїдеш до Франції. І ноги твоєї більше не буде в Іспанії. От і все.
— Коли мені захочеться, тоді я повернусь. І без будь-якого контракту! Перев'язана ковбаса, коров'яча морда... Я був у легіоні, я тобі не якась мийка...
Біля Маньєна стояли тепер Скалі, Аттіньї і Гарде. Біля столу — Хайме в чорних окулярах.
— Я вимагаю автомобіля! — знову крикнув Леклерк; його руки тремтіли ще дужче.— Ти розумієш мене?
Маньєн швидко попрямував до дверей, байдужий, сутулуватий. З глибини зали долинав тільки брязкіт посуду. Всі проводжали Маньєна поглядом. Він відчинив двері, кинув фразу, мовби звертаючись до вітру, який не стихав па площі Алькали.
Зайшли шість озброєних штурмових гвардійців.
— Екіпаж! — крикнув Маньєн.
Вирішивши до кінця грати свою головну роль, Леклерк вийшов перший.
Усі мовчали, прислухаючись до скреготу важелів і стукоту мотора, який віддалявся, зливаючись із свистом вітру. Маньєн залишився стояти в дверях. Коли він обернувся, почулися викрики, дзенькіт склянок, тарілок, як у театрі, коли після завіси оживає зала. Маньєн підійшов до столу й мовби перетяв це пожвавлення ножем, яким постукав по скляпці, вимагаючи уваги.
— Товариші,— сказав він топом дружньої розмови,— ви щойно дивилися па ці двері. За п'ятнадцять кілометрів звідси — марокканці. За два кілометри під Мадріда. За два! Коли фашисти в Карабапчелі, той, хто поводиться так, як ті, що тількп-по вийшли звідси, поводиться, як контрреволюціонер. Усі вони будуть завтра у Франції. З сьогоднішнього дня ми всі вливаємося в іспанську авіацію. До понеділка всі по-винпі дістати для себе військову форму. Всі угоди скасовуються. Даррас призначається командиром механіків, Гарде — кулеметників, Аттіньї — політичним комісаром. Хто пе згоден, поїдуть з Іспанії завтра вранці. Питання з "Пеліканом" вичерпане, отже ми повинні тільки пам'ятати, що кожен з них зробив щось добре... Щодо решти... Випиймо за екіпаж "Пелікана".
Той, яким було запропоновано тост, перетворював йогэ на прощальне привітання й виключав будь-яку надію на скасування рішення.
— Збори вповноважених у моїй кімнаті,— сказав Маньєн, коли склянки опустились.
Маньєн пояснив, як він уявляє собі реорганізацію ескадрильї.
— Де ми візьмемо людей? — спитав Даррас.
— В Інтернаціональних бригадах: саме тому я їздив до Альбасете. Про все домовлено. В них є кілька чоловік, які служили в повітряному флоті, й чимало робітників авіаційних заводів. Із завтрашнього дня всіх, хто має якийсь стосунок до авіації, пришлють до нас. Ви перевірите всіх їх, кожного за його фахом. Таких людей там більше, ніж треба. Що ж до дисципліни, то серед тих, кого нам пришлють, не менше тридцяти відсотків комуністів. Вас тут двоє комуністів, вам і належить усе влаштувати.
Маньєн згадав Енріке.
— А як з винищувачами? — спитав Аттіньї.
— Гадаю, що будуть і винищувачі.
— Достатньо?
— Достатньо.
Він міг сподіватися тільки на радянські літаки. Гарде довелося переконувати:
— Коли кулеметники не справляються, я їм допомагаю. І все гаразд, вони мені довіряють. Але командувати — це мені не до снаги.
— Хто ж, на твою думку, повинен запроваджувати дисципліну, якщо не той, кому товариші довіряють? — запитав Даррас.
Гарде зрештою здався.
— Ви їхали через Мадрід? — поцікавився Аттіньї.
— Ні. Але я щойно розмовляв по телефону: бій іде біля міських брам.
Розділ п'ятий
Військове міністерство спорожніло — уряд переїхав з Мадріда до Валенсії. Тільки французький капітан, який прийшов запропонувати свої послуги, сидів у позолоченому кріслі; йому сказали, щоб він зачекав, і він чекав. Була одинадцята година. Білі мармурові сходи, встелені килимами з великими візерунками, освітлювалися тільки свічками, розставленими на приступках, де вони трималися в стеарині, що спливав. Коли свічки загаснуть у калюжках стеарину, на монументальних сходах запанує пітьма.
Тоді світло горітиме лише в штабі командувача фронту, під самісіньким дахом, і в приміщенні військової розвідки.
Скалі сів, і Гарсіа розгорнув теку з паперами без надпису. Фашистів затримано біля Карабанчеля.
— Ви добре знаєте Мадрід, Скалі?
— Непогано.
— Ви знаєте площу Прогресу?
— Знаю.
— Мабуть, і вулицю Луна, площу Толедської брами, вулицю Фуепкарраль, площу Кальяо?
— Я жив на площі Кальяо.
— Вулицю Нунсіо, вулицю Бардадорес, вулицю Сеговія?
— Бардадорес не знаю.
— Гаразд. Я прошу вас подумати й відповісти мені: чи може льотчик, дуже досвідчений, вразити п'ять пунктів (він їх перерахував), що їх я назвав першими.
— Як ви розумієте — вразити? Бомбардувати сусідні будинки?
— Бомбардувати площу, не зачепивши жодного даху. І тільки проїжджі частини вулиць. Вулиць, де стоять черги. На площі Кальяо — трамвай.