— Трамвай, очевидно, випадковість.
— Припустімо. А решта?
— Скільки впало бомб?
— Дванадцять.
— Це випадок неймовірний. А куди впалп інші бомби?
— Інших не було. Дванадцять влучень: у жінок перед бакалійними крамницями, в дітей у сквері біля Толедської брами.
— Я постараюсь вам відповісти, але, відверто кажучи, мос перше враження, що це чиста фантазія. Навіть якщо літак летів дуже низько.
— Літак, безперечно, летів високо: його не було чути. Що безглуздішим ставало розпитування, то більше
Скалі занепокоювався, бо він зпав, що Гарсіа завжди розмірковує логічно.
— Якщо ви не жартуєте...
— Припустімо, що бомбардував винятково досвідчепий бомбардир, наприклад, один з найкращих бомбардирів серед кадрових офіцерів найкращої в світі армії.
— Хоч би хто він був. Про це й мови не може бути. Літак бачили?
— Тепер твердять, що бачили, але пе першого дня. І його не чули.
— Це не літак. Очевидно, у фашистів є ще далекобійніші гармати, ніж ми гадаємо; це знову якась "берта".
— А якщо це літак, то як ви поясните точність прицілу?
— Цього не може бути. Якщо хочете, дайте наказ, завтра ми піднімемося разом. Ми з вами пролетимо на будь-якій висоті над вулицею Луна. Ви побачите, що вся ця історія — нісенітниця, що кожен зможе побачити наш літак так само виразно, як автомобіль, що мчить назустріч. А при вітрі льотчик навіть не зможе пролетіти по прямій уздовж вулиці.
— Навіть якщо це буде Рамон Франко?
— Навіть якщо це буде сам Ліндберг!
— Гаразд. Тепер інше. Ось план Мадріда. Ви бачите точки влучень: червоні кружальця. Думаю ці рисочки вам не заважають... Чи ця карта наводить вас на якісь думки?
— Вона тільки підтверджує те, що я вам сказав. Вулиці розходяться в різних напрямках, отже бомбардир під час польоту в певні хвилини зустрічався б з боковим вітром. І влучити у вулицю з висоти з першого разу за таких умов — це...
Скалі торкнувся пальцем чола, що означало: божевілля.
Мій любий Скалі, думав Гарсіа, як же снаряди далекобійної гармати, падаючи під гострим кутом, можуть влучати у вулиці, які розходяться в різні напрямки, не зачіпаючи жодного муру?
— Останнє запитання,— сказав він.— Чи можливо, маючи на увазі того ж гаданого досвідченого льотчика, летіти якийсь час над Мадрідом нижче двадцяти метрів? До того ж за поганої погоди?
— Ні.
— Іспанські пілоти цілком згодні з вами...
Прізвище Рамона Франко навело на думку Скалі, що йшлося про бомбардування ЗО жовтня.
Гарсіа залишився сам. Він розпитував і артилерійських офіцерів: такий обстріл з гармат виключався через кут падіння снарядів. До того ж знайдені осколки свідчили, що це були не снаряди, а бомби. Гарсіа з прикрістю роздивлявся фотографії точок влучень і висновки військових відомств. Тротуари ледь зачеплені...
А висновок (Гарсіа просив фахівців відповісти на його запитання, не пояснюючи, в чому річ): "Ця бомба скинута з висоти, що не перевищувала двадцяти метрів".
Гарсіа, на жаль, цю загадку розгадав. Це був не літак і не гармата. П'ята колона вступила в гру. Дванадцять чоловік водночас... Йому довелося боротися, і не без успіху, з автомобілями-примарами, з фашистськими машинами, які вяочі, озброєні кулеметами, мчали по Мадріду; з тими, хто вдосвіта стріляв з-за віконниць у бійців народного ополчення; з усім ницим, що випливає на поверхню під час громадянської війни. Але все це було ще війною, поєдинком сліпого з невідомим. Цього разу кожен ворог, перш ніж ки-пути бомбу, підстерігав жінок біля бакалійних крамниць, сяъртх. дітей у сквері. Вбивство жінок не хвилювало його: може, то інші жінки кидали ці бомби; жалість до жінок — це чоловіче почуття. Але діти... Гарсіа, як і всі, бачив фотографії забитих дітей.
Один з його товаришів, який повернувся з Радянського Союзу, розповідав йому про шкідництво: "Ненависть до машин — нове почуття; коли вкладаються в працю всі пориви, всі надії цілої країни, це викликає у внутрішніх ворогів фізичну ненависть до цієї праці..." Тепер у Мадріді фашпетн ненавиділи народ, у існування якого рік тому вони, певне, не вірили, ненавиділи так дуже, що навіть у рухах дітей, які гралися в сквері, бачили тільки його.
Безперечно, зараз дванадцятеро вбивць чекали своєї перемоги; сьогодні пополудні в тюрмі ув'язнені фашисти співали свій гімн.
І Гарсіа мусив мовчати. Він знав, що не слід будити звіра в людині. Якщо катування так часто супроводжують війну, то це тому, що вони здаються єдиною відповіддю па зраду й жорстокість. Сказати правду — означало б наблизити цю героїчну юрбу, далекий гамір якої долинав до нього разом з поривами вітру, па один крок до звірства. Мадрід, сп'янілий від барикад, і далі віритиме в нальоти фашистської авіації. Помста за звірства робить маси такими ж божевільними, як і окремих людей.
Діятимуть, як завжди, тільки військова розвідка й Управління громадської безпеки... Гарсіа згадав Граи-Віа в колишні часи, ясного квітневого ранку, його вітрини, кав'ярні, жінок, яких не вбивали, цукрові пагінці, які, мов іній, танули в склянках водп поряд з чашками шоколаду, що пахнув корицею. А він сидів у цьому покинутому палаці наодинці із своїм світом, у якому не було чим дихати.
Невідомо, чим скінчиться війна, думав Гарсіа, але яким буде мир, коли ненависть така велика? І па що перетворить мене ця війна?
Він згадав, що люди ставили собі моральні проблеми, похитав головою, взяв свою люльку і, важко підвівшись, подався до Управління.
Розділ шостий
По величезних сходах самотньо підіймався сутулуватий силует: це Герніко йшов по допомогу для своїх санітарних загонів, які він намагався реорганізувати. Тих загонів, що їх Герніко сформував під час толедських боїв, було замало тепер, коли війна наблизилася до Мадріда. На першому поверсі міністерства, де вже було майже темно, стояла рицарська зброя; і католицький письменник, високий, із світлим чубом, як люди на портретах Веласкеса, здавалося, сам-один на цих широких білих приступках величезних сходів вийшов з давнього панцера й був приречений знову на світанку зайти в нього. Гарсіа не бачив його вже три тижні. Він казав про нього, що це єдиний з його друзів, у якого розум набрав форми любові до ближнього; і, незважаючи на все, що їх розділяло, мабуть, Герніко був єдиною людиною, яку Гарсіа по-справжньому любив.