— І для поранепих не роблять того, що треба,— сказав Гаус.
Якби сам англійський король приїхав по нього до Мадріда, то це не задовольнило б його.
— Це нікуди не годиться,—сказав командир кулеметпп-ків Леклерка.— Мало винищувачів, мало літаків, кепське спорядження, допотопні кулемети!
Іспанці атакували зенітні батареї на жалюгідних, давно застарілих "бреге".
Аттіньї підходив до столу Леклерка й чув уривки окремих фраз:
— ...А все ж таки сьогодні його бачили.
— ...Хлопці, бабах! Наче хтось їх викинув у повітря з пригорщі. ." .
_ ...Ні разу не бачив чогось подібного на війні.
— ...Найгірше, що "Жорес" розламався надвое.
— ...Мабуть, ці негідники розстрілювали Карперо з кулеметів.
— ...Хто був з парашутом? Карнеро?
— ...На парашуті Маньєна спустився Карнеро.
— ...Спочатку можна було ще йти далі, але що вдієш, коли в них далекоміри? Це вже не бій!
— ...Найгірше, що літак розламався надвоє...
— ...Нам передусім бракує організації. Треба було б звечора всім обговорювати, що ми робитимемо наступного дня.
— ...З пригорщі, розумієш, друже, їх викинуло мовби з пригорщі. А я...
— Маньєн хоробрий, це всі знають, та якщо він іде на самогубство, то це не означає, що...
Сором розкладає, подумав Аттіньї. В нього зв'язок між переконаннями й діями був органічний, і всі ці балачки здавалися йому сміховинними й водночас нагонили смуток. Слухаючи цих людей і думаючи про сотню інших таких самих жалюгідних найманців республіки, він ніяк не міг викинути з голови тисячі італійців та німців, марокканців з їхніми амулетами. Сорок тисяч марокканців з подобовою оплатою й військовим трибуналом за спиною. Наскільки можна довіряти людині? Але щоб довіряти людям до їхньої смерті, то чи треба було вибирати цих "фахівців", ідих мерців, які вже розкладалися? Десь у Альбасете або в Мадріді вже формуються перші Інтернаціональні бригади...
У глухому, безладному гаморі почувся голос Гарде.'
— Хвилинку! — сказав він, сидячи на столі й виставивши вперед нижню щелепу та підстрижений бобриком чуб.— Ви всі глумилися з пройдисвітів, які приходять сюди з люлькою в зубах, жодного разу не вилітають на фронт і потім повертаються до Парижа, де всіляко паплюжать роботу Маньєна, вже не кажучи про пашу, нічого не знаючи про труднощі. Ну, а тепер ви заодно з цими мерзотниками? Вважаєте, все погано? Скажіть мені, хлоп'ята, якби ви були у Франко, то не гадаєте, що давно заткнули б свої пельки — хоча б тому, що вас уже вколотпкали б?
— Ось чому я тут, а не у Франко,— сказав механік. Поль схопився, високий, кучерявий, багровий, несамовито
махаючи вказівним пальцем.
— Ні, пане лихвар! Не вийде! Ви хочете зробити з нас гендлярів. Бертране, хоч ти й непоганий товариш, але коли слухаєш, як ти міркуєш про роботу Маньєна, то просто злість бере...
— Що, вже й розмірковувати не можна? Не гідні того?
— Ти не розмірковуєш, а спливаєш слиною. А все тому, що ти сплохував. Затям, я про це тобі й слова не скажу: ніколи не кину камінь у товариша через нещасний випадок. Це може статися з кожним. Взагалі, всі знають, що ви зробили свою справу. Але тепер, кажу вам, ви хочете довести, що все йде прахом, бо ви незадоволені собою. Мене ви на це не підіб'єте. Ні, панове! Не підіб'єте! Ти нарікаєш? Ну, а хто замінить Маньєна? Назви когось іншого, назви бодай одного. Пршіуста, що то правда, про що кричав по радіо той мерзотник, ну?.. Припустімо, що... що Маньєн не повернеться. Тоді що? Звідси мораль: ви поводитесь, як ватага телепнів.
У тиші, яка запала, Леклерк підійшов до Скалі, схопився за бильце сусіднього стільця й люто подивився йому в очі.
— Я тобі сказав, що під час революції кожен робить свою справу. Але даруй мені, з погляду організації — нічого втішного! Нас викликають для бою й два дні тримають без діла. Сорок вісім годин ми не голилися! З нас досить! Ти мене зрозумів?
Скалі, приховуючи огиду за скельцями окулярів, промовчав.
— Без жартів? — озвався в глибині зали чийсь голос, який примусив усіх встати.
Відтоді, як Хайме востаппє вийшов з літака, він розмовляв з товаришами тільки наодинці, десь у кутку, за столиком; здавалося, він знову віднайшов свій голос, який колись гучно виспівував пісні, а тепер був трохи приглушений, ніби в ньому щось осліпло. Всі знати: щоразу, коли вони піднімалися в повітря, їм загрожувало таке саме поранення. Він був їхнім товаришем, але водночас і втіленням їхньої долі, що підстерігала їх. Між чорними окулярами виступав великий ніс, його рука вела зпизу по стільниці, аби приховати, що він іде навпомацки. Так Хайме йшов від одпісї порожньої тарілки до іншої, і "пелікани" розступалися перед ним, наче боялись доторкнутися до нього.
— А ті, хто в окопах,— мовив він, попизивтнп голос,— голяться?
— Ти,—процідив крізь зуби Леклерк,—ти відомий рицар Інтернаціоналу, але тільки не надокучай нам!
Скалі на п'ять-шість метрів лівіше біля стіни підтягував свої формені штани, які були задовгі на нього, й не спускав очей з Леклерка. Хайме й далі просувався, тримаючись за стіл.
— Мені остогидли балаганні кулемети,— знову озвався Леклерк.— Досить! Я не боягуз, я згоден бути бугаєм, але я не хочу бути голубом. Розумієш?
Скалі, відчуваючи своє безсилля, тільки стенув плечима. Леклерк, зціпивши зуби, сердито знизав плечима, перекрививши його.
— Я плюю на тебе. Чуєш? Плюю! Леклерк дивився йому прямо в обличчя.
— Я також,— безпорадно відповів Скалі. Ні сваритися, ні наказувати він не умів. Справжній інтелігент, він завжди прагнув не тільки розтлумачити, а й переконати; Скалі відчував фізичну відразу до кулачної розправи. А Леклерк, який інстинктивно відчував цю відразу, сприймав її за страх.
— Ні, я на тебе плюю, а не ти на мене. Ти мене розумієш?
Поль згадував день, коли всі вони разом чекали на літак із пораненими.
— Salud! — крикнув Маньєн, піднявши кулак, наче носовичок; вітер, що повіяв у відчинені двері, куйовдив його вуса.
Він пройшов повз неприязні, зраділі або вдавано байдужі обличчя й наблизився до Леклерка.
— Ти мав із собою термос?
— Неправда! Нічого не мав!
Леклерк кричав, страшенно обурившись; він радо чекав несправедливого звинувачення в пиятиці; бо йому хотілося, щоб звинувачення у втечі виглядало так само несправедливим.