— Ви повернулися з бомбами, правда ж? — спитав Варгас.
— Так, не варто було кидати їх навмання, на своїх... До того ж мотор заїло.
Варгасові боляче було слухати відповідь Леклерка, схожу на відповідь хлопчика, який утік з уроку, бо він зовсім не вважав Леклерка боягузом.
Він наказав викликати командира кулеметників, бомбардира й механіка, які чекали в іншій кімнаті.
— Як працював мотор? — спитав він. Кулеметник і Леклерк обернулися до механіка.
— Не зовсім добре,— відповів той.
— У чому річ?
— Усе потроху працювало з перебоями. Варгас підвівся.
— Гаразд, дякую.
— Ніяк не можна було провести бомбардування,— сказав Леклерк.
— Дякую,— повторив Варгас.
Розділ четвертий
Маньєн був у Альбасете, тому Скалі, який уперше иадяг військову форму, за наказом міністерства взяв на себе командування табором; з тих, кому палежало це зробити, один лежав у шпиталі, другий, Карлич, поспішно формував у Мадріді кулеметні роти. В інтернаціональній ескадрильї, як і в половині іспанської армії, за браком будь-яких форм примусу, командування зводилося до особистого авторитету командира. На цьому аеродромі слухалися тільки двох: Маньєна й командира пілотів — ще зовсім юного хлопця, який був усім приятелем; він уже мав на своєму рахунку чотири збитпх фашистських літаки. Але вчора йому ампутували руку й тепер він лежав у страшній гарячці.
Скалі тільки-но помітив, що хтось із "пеліканів" поставив на рожевому жпвоті собаки Раплаті печатку ескадрильї, щоб той не загубився, і тут його покликали до телефону.
— Я вам повертаю одного з ваших льотчиків. Говорив Сембрано.
Мабуть, цей льотчик виїхав давненько, бо через кілька хвилин на ваговозі привезли перев'язаного мотузками, паче ковбасу, Леклерка під вартою чотирьох бійців, озброєних рушницями з примкнутими багнетами. Його супроводжували командир кулеметників "Пелікана І" і механік, що були вже не такі п'яні. Бійці поїхали назад.
Вийшовши від Варгаса, Леклерк вирішив напитися до смерті й повів із собою обох приятелів. Не сказавши ні слова, він узяв аеродромний автомобіль і поїхав до Барахаса, де завжди міг знайти щось випити. Він мовчки випив шість чарок перно.
А вже потім розбалакався.
І ось — ваговоз.
Хміль у Леклерка поволі розвіювався. Скалі, тримаючи таксу під пахвою, питав себе, що робити, якщо Леклерк почне бешкетувати. Ця висока мавпа з чуприною клоуна й довжелезними руками, безперечно, вельми дужа. Скалі вирішив тільки в крайньому разі вдатися по допомогу до бійців. Присутні "пелікани" дивилися на Леклерка з чималої відстані, водночас обурюючись і регочучи. Аттіньї спершу кудись був вийшов, потім мовчки повернувся. Скалі зрозумів, що він хотів у разі потреби допомогти. Скалі нарешті пустив таксу на землю.
Леклерк, поки його розв'язували, белькотів: — Не заперечую, я горластий і грубий! Це висока якість тих, хто робить революції, зрозумів? Даруй мені, але політики твого стилю, муніципальні напівсановники,— я плюю на них. Простачки. Я старий комуніст, а не пелька з галунами, не ковбаса, перев'язана шворками. Тоді поясни мені, в чому річ? Я знаю, що таке молодчики Франко, давно знаю, відтоді, як армія Врангеля й усі покидьки припхалися до нас і стали відбивати шматок хліба в шоферів таксі. Я їх знав і до Франко! Я був комуністом ще до війни, ось хто я!
— Не до війни, а до розколу,— тихо сказав Даррас.— Гаразд, мій друже, всі ми знаємо, що ти не маєш нічого спільного з партією. Це не заважає тобі бути добрим хлопцем, але з нашою партією ти не маєш нічого спільного.
Його рана на нозі загоїлася, і напередодні він разом із Скалі виконав завдання, схоже на те, яке провалив Леклерк.
Леклерк дивився на обох: Скалі в круглих окулярах, у надто довгих штанях скидався на коміка з американського авіаційного кінофільму; Даррас з червоним пласким обличчям, сивим чубом, спокійною посмішкою, атлетичними грудьми. Кулеметник і механік мовчали.
— Що, тепер це питання партійності? А ти вимагав у мене партійний квиток, коли я підривав газовий завод у Талавері? Я одинак. Комуніст-одинак. От і все. Я тільки хочу, щоб мені дали спокій. Не бажаю, щоб усякі алігатори зазіхали на мій біфштекс, розумієш? Хіба Талаверу підірвав ти? Скажи, Талаверу підірвав ти?
— Всі прекрасно знають, що це ти її підірвав,— сказав Скалі, беручи його під руку.— Не гарячкуй, іди спати.
Для нього, як і для Маньєна, втеча Леклерка була радше нещасливим випадком, ніж виявом боягузтва. І те, що Леклерк так хапався за спогади про Талаверу, розчулювало його. Але в гніві завжди є щось бридке, особливо коли це п'яний гнів. На комічному обличчі Леклерка з роздутими ніздрями повними губами проступало щось звіряче.
— Йди спати,— знову сказав Скалі.
Леклерк, примруживши очі, скоса глянув на нього: з-під маски п'яного прозирала хитрість якогось селянського предка.
— Гадаєш, я п'яний?
Він і далі скоса дивився на Скалі.
— Маєш рацію. Ходімо спати.
Скалі взяв Леклерка під руку. На половині сходів Леклерк обернувся.
— Мені на всіх пачхати! Все піде прахом! На другому поверсі він обійняв Скалі.
— Я не боягуз, чуєш, я не боягуз... Леклерк плакав.
— Ще не все скінчено, ще не все...
Надаль приїхав на кошти одного буржуазного тижневика з рекомендацією іспанського посольства в Парижі, щоб написати репортаж про "пеліканів". Дехто охоче розповідав їіому про себе. Екіпаж "Марата" — Даррас, Аттіньї, Гарде та інші — писали декларацію. Хайме Лльвар сидів у чорних окулярах замість пов'язки поряд із Скалі в глибині їдальні; він вважав будь-яку розмову з репортером зайвою. Сидячи біля розчиненого вікна, з якого видно було нічну Алькалу, Хайме слухав радіо. Гаус продиктував три колонки тексту.
Надаль, низенький, кремезний, кучерявий, з майже ліловими очима, був би непоганий з себе, якби в нього не було все таке кругле: обличчя, ніс, навіть його надто заокруглені рухи в поєднанні з кучерявим чубом робили його схожим на дитину. Йому розповіли про Леклерка як про найяскравішу особистість серед "пеліканів"; але Леклерк вважав, що з журналістів навіть кури сміються. Якби хтось із журналістів звернувся до нього, то він, даруйте, зацідив би йому в пику. До того ж Леклерк тепер спав.