Аттіньї прийшов з декларацією екіпажу "Марата". "Ми тут не задля пригод. Безпартійні революціонери, соціалісти чи комуністи, сповнені рішучості захищати Іспанію, ми битимемося так, щоб досягти нашої мети. Хай живе вільний іспанський народ!"
Це не задовольняло Надаля. Його не цікавили добровольці. Його господареві потрібні були лібералізм, розхвалювання привабливих льотчиків (особливо французів), барвисті замальовки найманців, зворушливі описи інших, сльоза над полеглими й тяжкопораненими (шкода, що Хайме... але, зрештою, він тільки іспанець), ніякого комунізму і якнайменше політичних переконань.
А йому особисто хотілося мати якусь пікантну пригоду, бажано любовну. Найпривабливіше в романтичному репортажі — це повернення додому.
Зараз Надаль вислуховував усякі побрехеньки. Звіспо, він не був жертвою обману, просто це давало йому необхідний матеріал. У кожному йолопі сидить романіст, думав він, лишається тільки вибрати. Почалося з того, що один казав: "Мої хлопці" (але не дуже голосно). Занотувавши дещо, Надаль згадав фразу Кіплінга: "Перейдімо тепер до іпших і також послухаймо баєчки". Що він і зробив.
Надійшла черга тих, хто дезертирував з французької або англійської армій і приїхав сюди. Багато хто з них одружився в Іспанії, і Надаль виманив у них фотографії їхніх дружин. "Мою газету читають чимало жінок". Потім він підійшов до найманців-"героїв", тих, що, за офіційними повідомленнями, збили понад три фашистських літаки. Найманці в розмові називали добровольців "політиками", а себе — "воїнами", але вони не надто хвалились. Вони ділили-
ся з ним своїми записами з льотних журналів, але все ж таки при цьому остерігались.
Потім він вислухав тих, хто видавав себе за людей з чорним минулим, а також ще непрогнаних боягузів. З добровольцями Надаль розмовляв недовго: вони були не такі велемовні й не дуже забріхувалися.
Надаль щось виписував з льотного журналу одного льотчика, а коли відносна тиша й зосередженість уваги примусили його підвести голову, то вже половина коробки з м'ятними карамельками, яку він необережно показав, перекочувала до кишені Поля.
Згорбившись, з перекривленим ротом, знову в сірому капелюсі, з-під якого вибивалися пасма чорної чуприни, з посмішкою, що не обіцяла нічого доброго, сходами спускався Леклерк. Його окликнув кулеметник "Пелікана II". "Цей товариш — письменник,— сказав він, показуючи на Нада-ля,— Йди вихили чарку із своїм братом по перу". Леклерк сів поряд.
— Отже, ти також пишеш, сонечко? Що ж ти пишеш?
— Оповідання. А ти?
— Багатотомні романи. Я й поетом був. Я єдиний поет, який розпродав усі свої віршики за кермом автомобіля. Нічні шофери, розвозячи під ранок п'яних або недосвідчених: туристів, виманювали в них гроші. А я — ніколи. Я впихав їм свої віршики, бо це був наслідок праці. Всього п'ятнадцять франків. І в такий спосіб тираж вичерпався. Збірка називалася "Ікар за кермом". Ікар, бо це й поетично, і стосується авіації, розумієш?
— А тепер ти пишеш?
— О ні. Даруй мені, але я працюю кулеметом.
— Якої системи у вас кулемет?
Підписавши декларацію, Аттіньї і Даррас підійшли до Скалі послухати радіоприймач Хайме. Відтоді, як Хайме осліп, він півжиття проводив біля радіоприймача. А тепер Даррас відійшов від радіоприймача: йому зовсім не сподобалося останнє запитання Надаля.
Але він марно побоювався: комедія й далі розігрувала--ся — і тільки. Леклерк не був пілот на винищувачі й відтоді, як він у Іспанії, не мав справи з кулеметом; що ж до Надаля, який вів розмову з виглядом старого фахівця, гризучи свою люльку, то віп не знав, що "льюїс" на іспанському літаку з обоймою, а пе з стрічкою, як він гадав, і нічого не розумів з того, що йому молов Леклерк.
— Ну, як тут справи? — спитав він.
— Тут справжнє життя... Якого дідька робити в Парижі? Бути пілотом повітряної лінії, інакше кажучи, копдуктором дитячого літака? Та й це не завжди є. Якщо ти лівий, перед тобою закриті всі дороги... Що ж тоді, жебрати? Ні! Тут людина — це людина. Ось я, даруй, я був у Талавері. Можеш спитати кого хочеш: газовий завод спалахнув, як омлет з ромом! Я почастував Франко. Я, Леклерк, даруй мені, я зупинив Франко. Ти мене зрозумів? Поглянь, довкола тебе сидять хлопці — орли, а не якийсь пропащий па-брід!
Біля великої груби, змурованої в глибині зали під революційними плакатами, як завжди, метушилася родина куховара, і "пелікани" випрошували додаткові порції.
Аттіньї теж слухав розмову, водночас прислуховуючись до радіо. Він з цікавістю спостерігав за взаєминами між співрозмовниками: Леклерк уже кілька хвилин ліпив хлібні кульки й кидав їх ледь не в обличчя Надаля. Та й голос у нього був далеко не такий привітний, як його слова.
— Я розгромив Талаверу з "Оріона", ти розумієш, що це означає? Тут країна бою биків, а ми, ми отримали легіон телят. Але саме з телятами ми й вистояли. Ти мене зрозумів?
І знову хлібна кулька полетіла прямо в ніс Надаля. Аттіньї, дедалі більше заінтригований, стежив за грою. На-даль роблено всміхався, вирішивши відомстити за себе в інтерв'ю.
— Яка ж зброя була в тебе у Талавері? — запитав він.
— Фініки, кулемет у вікні й збільшена клозетна дірка.
— І авіаційний "гочкінс" на триніжці,— серйозно сказав Гарде.
— Такі самі ми мали у Віллакубле,— відповів Надаль з шанобливо-зневажливим жестом.— Просто обурливо, хіба можна примушувати людей воювати з такою зброєю?
Такого кулемета не існувало, тому "пелікани" нишком хихотіли.
— Увага! — крикнув Аттіньї.
Диктор радіостанції заколотників (передача із Севільї?) щойно прокричав: "Авіація",— і Хайме збільшив гучність.
"Наші літаки успішно бомбардували позиції червоних, відкинувши ополченців з Карабанчеля до Мадріда.
Місто було піддано бомбардуванню о третій і о п'ятій годині, але авіація червоних не з'являлася.
Сьогодні збито п'ять урядових літаків над нашими позиціями.
Я вже оголошував по радіо, що радянський літак Маньєна, цього горезвісного дезертира, сталінського агента, найближчим часом неодмінно буде знищено. Тож радий повідомити: сьогодні цей літак збито, він упав на нашій території.
Весь його екіпаж розбився під час падіння. Тіло харцизяки Маньєна впізнане в Хетафе. Така сама доля чекає і на всіх інших його спільників! На добраніч". "Пелікани" нерезирнулися.