Маньєн обернувся: найманці знову грали в кісточки.
Тепер він сподівався реорганізувати інтернаціональну ескадрилью. Для цього йому довелося провести два тижні в Барселоні, де він налагоджував ремонтну майстерню, і його відсутність чимало посприяла розкладові "пеліканів". Зате менш ніж через тиждень шість літаків будуть готові до польотів.
Делегат, якого він розшукував, повертався з бригадою, що проходила під вікном. Маньєн пішов до штабу Інтернаціональних бригад, вигнувши брови трикутником, заглибившись у свої думки.
Розділ третій
— Даруй мені, але чи це довго триватиме?
Леклерк, у комбінезоні, в шоломі, який він носив з гордовитістю римлянина, кричав і розмахував руками серед свого екіпажу на аеродромі Алькали. За тридцять метрів, куди голос Леклерка не долинав, начальник загону Карнеро, приятель Сембрано, роздивлявся у бінокль мадрідське небо. Погода поганюча.
— Не може поквапитися! Гадаю, ці Фрідоліні, коли б навіть їм і спало на думку перевтілитися в архангелів...
Для Леклерка й німців, й італійці були Фрідоліні.
Карнеро сів у літак і приготувався до польоту. Карбюратор його літака зіпсувався, і тепер він командував "Жоресом" з іспанським екіпажем. Услід за ним вилетів Леклерк на іспанському бомбовозі. Над аеродромом уже кружляли республіканські винищувачі: з Америки надійшло кілька літаків, але знову без кулеметів сучасного зразка. Республіканці й далі воювали, озброєні іспанськими "льюїсами" 1913 року.
Відтоді, як розбився "Оріон" і Леклерк водив "Пелікан І", зібраний з частин двох літаків, він відмовився від свого сірого капелюха й носив шкіряний шолом, намагаючись надати собі вигляду римського консула.
— А термос? — спитав кулеметник, що сидів спереду на "Пелікані І", не бачачи його поряд із сидінням Леклерка.
— Сьогодні, даруй мені, я прирікаю себе на стриманість: надто серйозна справа.
Через кілька хвилин три літаки у супроводі винищувачів летіли над Мадрідом. Ворог захоплював аеродроми, де колись жили "пелікани", за винятком Барахаса. На всіх дорогах суцільні затори; перед Хетафе — травник, перетворений на парк ваговозів. І все це так погано захищене, що важко було собі уявити, що то — ворог. Леклерк на самому краю правого флангу ескадрильї уважно стежив за двома іншими літаками, які раз по раз зникали в дуже низьких хмарах. Над ними — винищувачі. Якоїсь миті хмари опустилися так низько до землі, що довелося піднятися над ними; між двома сірими шарами силуети літаків, які розгорнулися в бойовому порядку, наповнювали війною величезну тьмяну порожнечу. Вся ескадрилья вийшла з хмар над травппком із ваговозами. Дороги обабіч цілком загатпли автомобілі Франко. Моторизована колона з фронту Тахо підійшла до брам Мадріда.
З верхнього шару хмар налетіли фашистські винпшувачі: сім "фіатів", які можна було легко впізнати по літері XV, яка з'єднувала їхні площппи. Верхня ланка республіканських винищувачів пішла їм назустріч.
Ворог відкрив загороджувальний вогонь.
На Мадрідський фронт надійшло багато німецьких зеніток. Снаряди скорострільних гармат рвалися за п'ятдесят метрів один від одного. Леклерк подумав, що розмах крил ііого літака має двадцять шість метрів. Навіть 1918 року він не бачив такої вогневої завіси. Німецькі навідники не цілилися в літаки, а стріляли з таким розрахунком, щоб снаряди вибухали за кількасот метрів спереду, на висоті польоту, тож здавалося, що літаки самі кидаються назустріч вогню. За лінією загороджувального вогню почався бій між винищувачами. Леклерк спікірував: вогонь знизився.
— Вонп мають далекоміри! — сказав бомбардир. Леклерк насилу бачив бій винищувачів — їхні заплутані
траєкторії створювали враження аварії і акробатичних вправ.
Кулеметники спостерігали за боєм, бомбардир — за землею; Леклерк не спускав очей з літака Карнеро, який то підіймався, то опускався, то ковзав на крилі й щоразу наштовхувався на загороджувальний вогонь, що раптом наблизився. Леклерк, прив'язаний до літака командира ескадрильї, як сліпий до свого поводиря, відчуваючи, що він складає з ним єдине ціле, кидався у вогонь, наче на приреченому танку.
Загороджувальний вогонь був за сто метрів.
Нараз снаряди й літаки зіткнулися; літак Леклерка підстрибнув на десять метрів; "Жорес", переламавшись надвоє, викинув вісім чоловік екіпажу в свинцеве небо, як пригорщу зерна. Леклеркові здалося, що його руку, якою він спирався, враз відтяли. Леклерк побачив спотворені від жаху обличчя свого бомбардира й переднього кулеметника, який дивився на чорні цятки людей, що падали довкола єдиного розкритого парашута. Він круто віражував і, давши повний газ, полетів у бік Алькали.
— Ніколи не бачив чогось подібного, навіть під час війни,— без угаву повторював Леклерк, тільки-но скинувши газ, щоб приземлитися. Екіпаж, який з'юрмився довкола нього на аеродромі, мовчав. Леклерк з трагічною складкою біля рота, з поглядом людини, що повернулася з пекла, кроком легіонера попрямував до штабу головного командування.
Варгас чекав на пього, сидячи в кріслі, витягши довгі ноги, обернувши вузьке обличчя до вікна, в якому видно було насуплене небо. Він був у військовій формі.
Леклерк з виглядом героя став рапортувати. Коли він дійшов до падіння літака Карнеро, Варгас урвав його:
— Які були інструкції?
— Бомбардування колони в Хетафе.
— Ваговози були вже спереду автомобільного парку, вопи вишикувалися колоною?
— Так, але не було змоги пробратися до них через загороджувальний вогонь. Доказ цього — Карнеро!
Коли Леклерк не наважувався вдаватись до свого жаргону, він розмовляв не простою, а казенпою мовою.
— Загороджувальний вогонь був на рівні парку? — перепитав Варгас.
— Так...
— Але ваговози стояли й спереду парку, ближче до вас?
— Так.
— Скажіть, чому ви повернулися, не скинувши бомб? Леклерк почав розуміти, що він утік.
— Там були ворожі винищувачі...
Вони обидва знали, що винищувачі вели бій за два кілометри звідти, і навіть коли б вони його атакували, Леклерк усе одно мав би провести бомбардування паралельно до загороджувального вогню: винищувачі билися за нього. Маньєн багато разів керував бомбардуванням ліній у розпал бою.