З ким вони воюють — з ворогом чи холодом? Понад десять градусів нижче нуля. Кулеметникам аж ніяк не подобається стріляти в рукавицях, але мусять, бо сталь кулеметів обпікає холодом. Бомби, вибухаючи, забарвлюють у оранжевий колір гейзери, що здіймаються вгору. Тільки через військове міністерство можна буде дізнатися, чи ці бомби влучили в кораблі.
Кожен стежить за снарядами зеніток, що розриваються довкола,— обличчя змерзло, але тілу тепло в хутряних комбінезонах,— кожен поринув у самотність, наче в темні глибини моря.
Нараз літак освітлюється. "Гасіть світло, дідько б вас ухопив!" — крпчнть Маньсн, але по обличчю його й шолому Аттіньї пропливли тіні від рам вікон літака — отже, освітлювали знадвору.
Промінь повертається, ловить літак. Маньсн бачить добродушне обличчя Поля, спину Гарде, за якою висить маленька рушниця. Вони бомбардували кораблі в темряві, тікали від зеніток у грозовій пітьмі, яку прорізали сині блискавки снарядів. Разом із зловісним світлом прожектора кабіну наповнює бойове братерство: вперше після того, як вони вилетіли, ці люди бачать один одного.
Всі нахилилися до прожектора, до якого їх прикував стовп сліпучого світла і який цілиться в них. Усі знають: там, де прожектор,— зенітка.
Внизу — вогні, що гаснуть один по одному, мабуть, винищувачі відриваються від землі, і піч до самісінького обрію. А в центрі всієї цієї темряви стрімголов спускається літак і стріпує, буцімто шкаралущі, сімох чоловік, освітлених, наче магнієм, променем прожектора.
Маньєн ураз опинився біля Аттіньї, який смикає на себе руків'я керма, заплющивши очі, щоб уникнути жахливого світла. Не збіжить і трьох секунд, як зенітки відкриють вогонь.
У кабіні всі поклали ліву руку на кільце свого парашута.
Аттіньї робить віраж, зціпивши зуби, судомно натискаючи ногою на педаль управління, всім своїм єством, аж до пальців ніг, палко бажаючи бути зараз на винищувачі: бомбовоз незграбний, як ваговоз. А світло й далі тут.
Перший снаряд... За тридцять метрів... Літак підстрибує. Зенітки змінюють приціл. Маньєн зриває навушники із шолома Аттіньї.
— Буря! — кричить льотчик, показуючи рукою, що він хоче зробити.
Це маневр, до якого вдаються, щоб вийти з урагану, коли система управління більше не діє,— пікірувати всім тягарем літака.
Маньєн протестує, сердито стріпуючи вусами в гуркоті мотора й білому сяйві прожектора: проміпь переслідуватиме літак і в піке. Він показує рукою ковзання на крилі з наступним віражем.
Мовби падаючи, літак робить крутий поворот із сильпим нахилом, аж залізні запасні частини й обоймп з гуркотом котяться по кабіні. Літак опускається до пітьми, повертає і летить, кривуляючи. Під ним і над ним прожектор нишпорить і нишпорить, ніби сліпий намацує шаблею дорогу.
Тепер прожектор не може дотягтися до літака, який знову загубився в рятівному мороку. Екіпаж, що знов зайняв свої пости, огорнутий морозяною пітьмою моря, мовби уві спі, поринає в блаженний спокій, що настає після бою, але в кожному живуть братерські обличчя, що змигнули на мить.
Після нетривалої зупинки у Валенсії серед помаранчевих гаїв Маньєн покинув у Альбасете "Жореса", який узяв курс на Алькала-де-Енарес. Це був останній республіканський аеродром перед Мадрідом. Частина екіпажу ескадрильї лишилась у Альбасете для випробування відремонтованих літаків; решта билися в Алькалі.
В Альбасете формувалися Інтернаціональні бригади. В цьому містечку, кремового з рожевим кольору, холодного ранку, що провіщав зиму, юрмилися тисячі людей; наче на ярмарку, йшла жвава торгівля ножами, кухлями, кальсонами, шлейками, черевиками, гребінцями, значками, біля крамниць із взуттям та вовняними виробами стояли черги бійців. Рознощик-китаєць пропонував свої витребеньки одному з вартових, що стояв до нього спиною. Вартовий обернувся, рознощик утік: обидва були китайці.
Прийшовши до штабу Інтернаціональних бригад, Маньєн дізнався, що делегат, якого він розшукував, пішов па навчальне поле й поверпеться не раніше, ніж через годину. Маньєн ще не снідав. Він подався до першого-ліпшого бару.
В барі серед гурту відвідувачів надривав горлянку якийсь п'яний. Незважаючи на всі застережні заходи, до бригад потрапляла різношерста публіка. Поїзд, яким відправляли назад тпх, кого не прийняли до бригад, від'їздив ополудні; і весь рапок вони нікому не давали спокою. Якось до Іспанії були послали всіх п'янипь Ліона, але їх затримали на кордоні й повернули назад. Бригади формувалися з бійців, а не з кіностатистів.
— Досить з мене! — кричав п'яний.— Досить! Я перелетів океап, я віз монакського принца, я старпй легіонер. Негідники, бапдпти, революційні барани!
Віп пожбурив на підлогу склянку й затупцював на скалках.
Підвівся соціаліст, але якийсь суб'єкт притримав його.
— Облиш, це мій приятель. Зараз побачиш. Віп п'яний, я враз упораюся з ним.
Він підійшов до п'яного ззаду й скомандував:
— Шикуйся, струнко! Слухай команду!
ГГятшіі одразу ж послухався.
— Через праве плече кругом! Кроком руш! П'яний попрямував до дверей і вийшов.
— От і все! — сказав ного приятель, повертаючись до своєї чарки.
Маньєн шукав знайомих облич і не знаходив. Він зійшов на другий поверх. Під портретом власника бару троє льот-чиків-найманців сиділи на підлозі й грали в кісточки.
Багато найманців уже виїхало до Франції. Ці троє, що сиділи спиною до Маньєна, цілком захопилися грою. Вікпо було відчинепе. Зі стуком великих бичачих кісток, якими грають у Іспанії, зливався виразний, наче цокання підків, наче удари праника чи ковальського молота, приглушений тупіт бійців. Найманець, який щойно кинув кісточки, залишився з піднятою рукою; кісточки й далі тремтіли на підлозі. Від тупоту ніг, який тепер лунав під самими вікнами, здригалися глиняні будиночки: навіть гра корилася ритму війни.
Маньєн підійшов до вікна: ще в цивільному, але вже взуті у військові черевики, йшли комуністи з мужніми обличчями довговолосі інтелігенти, старі поляки з вусами, схожими на вуса Ніцше, німці з поголеними головами, алжірці, італійці, що здавалися випадково заблуканими сюди іспанцями, англійці — найбільш мальовничі серед усіх, французи, схожі на Моріса Тореза або на Моріса Шевальє; всі підтягнуті, але не з юнацькою старанністю, як мадрідські підлітки, а як люди, які ще не забули військової служби чи війни, де вони воювали один проти одного. Тепер вони, бійці Інтернаціональних бригад, карбували крок на вузькій і лункій, наче коридор, вулиці. Наближаючись до казарми, вони заспівали; вперше в світі люди стількох національностей, згуртувавшись у один-єдиний військовий підрозділ, співали "Інтернаціонал".