Маленьким я відчував уночі страх, біг до мами в кімнату і досипав біля неї. Пригадую, що це було дуже приємно. У ліжку біля мами завжди було тепло й затишно.
Поринувши у роздуми, я заснув. Мені щось наснилось. Але що, я вже не пам'ятаю. Знаю тільки, що це був дуже приємний сон.
Вранці, коли Мартіна загамселила в двері, вигукуючи: "Вставай, вставай!", мені страшенно не хотілося розплющувати очі, так гарно було уві сні.
Але Мартіна не перестала гамселити — так вона будить мене щоранку, і я мусив уставати. І знову в моїй голові, як на каруселі, закрутилися татові підписи, додаткові задачі й Гаслінґер. Мене взяла злість на своє нівроку здоров'я. Захотілося мати такі ж гланди, як у Ніка. Мама тоді повірила б, що мені насправді болить горло.
Я причовгав у ванну й відтиснув Мартіну. Інакше вона б до восьмої видушувала свої вугри на носі. А потім ридала б, що в неї ніс, як морквина.
Мартіна защіпнула двері й сказала до мене:
— Вольфе, бовдуре, ти зовсім здурів?
Я запитав, чому я маю здуріти. Мартіна витягла з кишені халата зіжмаканого папірця. Це був аркушик з мого записника, на якому я підробляв татові підписи. Мартіна сказала, що аркушик лежав на підлозі у вітальні. Вона знайшла його там рівно десять хвилин тому.
Але ж я достеменно знав, що всі аркушики з батьковими підписами я скручував у клубочок і кидав їх у кошик під столом. Загубити якийсь у вітальні я аж ніяк не міг. Але було вже пів на восьму, треба було поспішати. Обговорювати цей випадок з Мартіною вже не вистачало часу. Але все-таки в мене закралась підозра, страшна підозра. Я раптом згадав про нічне шарудіння й скрипіння в моїй кімнаті. Можливо, що це не було плодом моєї хворої уяви.
Жодних доказів я не мав, але мимоволі промурмотів:
— Триклятий огірчище, якщо я тебе заскочу, то скручу тобі твої драглисті в'язи!
Розділ шостий,
АБО № 6 ПЕРІОДИЗАЦІЇ, ЗАПРОПОНОВАНОЇ ВЧИТЕЛЕМ НІМЕЦЬКОЇ МОВИ
Спробую пояснити, що між Гаслінґером і мною відбувається і чому все таке безнадійне. Історія ця така складна й заплутана, що я присвячу їй весь розділ.
Ми з Мартіною брели до школи. Мартіна намагалася мене переконати, що Гаслінґер не якийсь там лютий звір і що мені нічогісінько не загрожує.
— Ну що він тобі може зробити? — запитала вона — Ну, вимагатиме ще сьомий татів підпис. Шість чи сім підписів ти винен-жодної різниці!
Мартіна — зразкова учениця. Відмінники — народ особливий. їм невідомі проблеми з п'ятірками та підписами батьків. Тому я й не брався розтлумачити Мартіні, яких від Гаслінґера капостей можна сподіватися.
Перед шкільною брамою мене враз осяяло: чи не краще було б кудись дременути? Якщо по телевізору повідомляють про розшук дитини, завжди кажуть: "Нехай він негайно повертається додому, ніхто його й пальцем не зачепить!"
Я надто довго міркував, куди мені на кілька днів щезнути, і незчувся, як опинився перед дверима класу. І тоді задзвонив дзвоник.
Та я дарма так хвилювався. Є ще на світі чудеса! Гаслінґер захворів. Замість нього урок провадив латиніст Файкс. Ми тільки те й робили, що перекладали з латинської. Я сім разів піднімав руку, залюбки відповідав. Моїй радості не було меж.
На перерві після уроку Берті Славік, собака, бідкався:
— Як шкода, що Гаслінґер нездужає. Я так сподівався на втіху! Сьогодні він задав би Гоґельманові сто двадцять вісім рівнянь!
Для хлопців-однокласників, крім моїх друзів, звичайно, війна між Гаслінґером і мною — тільки розвага. Берті Славік навіть побився об заклад з Шестаком. Може, і я сміявся б, якби це стосувалося не мене самого.
Збоку все це й справді виглядає кумедно, коли Гаслінґер ще з порога кидає "сідайте!", потім пронизує мене поглядом і викликає:
— Гоґельман Вольфґанґ! Я підводжуся й кажу:
— Так, пане вчителю?
Гаслінґер стоїть біля класної дошки, а я за останньою партою. Ми дивимося один на одного. Так триває три хвилини — Берті полічив час. Аж тоді Гаслінґер каже:
— Гоґельмане Вольфґанґу, я чекаю! Тоді я знову кажу:
— Так, пане вчителю,— беру зошити, виходжу до дошки й передаю їх з усією горою рівнянь з багатьма невідомими Гаслінґерові.
Гаслінґер побіжно переглядає їх і запитує:
— Гоґельмане Вольфґанґу, а де підписи вашого батька? (Гаслінґер звертається до кожного на "ви").
Я стою так, мовби Гаслінґера для мене не існує, й пильно розглядаю темний паркет, натертий до блиску. Там, де я зазвичай стою, одна паркетина відстала. Коли я наступаю на неї правою ногою, вона дражливо рипить.
Гаслінґер каже:
— Гоґельмане Вольфґанґе, ви нічого не хочете мені сказати?
Я знову з натиском переступаю на праву ногу й пильно вдивляюся в паркет.
Далі Гаслінґер кричить:
— Ви довго ще так мовчатимете?!
Я нічого не відповідаю, бо не знаю, що маю казати. Стою, тільки монотонно порипує під ногою паркетина. Десь за хвилину Гаслінґер вибухає:
— Подвійна порція рівнянь і марш на місце!
Я вертаюся за свою останню парту. Гаслінґер нервово поправляє краватку, щільніше притискує до перенісся окуляри й, переводячи подих, звертається до класу:
— Починаємо наш урок!
У математиці я ніколи не був сильний — навіть у початковій школі. Минулого року теж не проявив себе. Вдовольнився трійкою.
Торік у нас математику викладав Бауер. Він ладен був безперервно пояснювати мені те, чого я не розумів. Пояснював доти, доки засвою. Але Гаслінґера не спитаєш, коли чогось не розумієш. Між Гаслінґером і мною мов чорна кішка пробігла. У Гаслінґера якийсь ненормальний гнів на мене, не притаманний учителеві. У нашому класі він тільки рік, але я його знаю відтоді, як ми поселилися в цьому районі. Він мешкає поблизу нас, за рогом вулиці. Діти з нашого провулка прозвали його Сірим Кардиналом, бо все у нього сіре: волосся, очі, шкіра, костюм і капелюх. Тільки зуби в нього жовті. Я не здогадувався, що він математик, а тим паче що викладатиме в моєму класі. Подейкували, що він торгує старими речами.
Коли Гаслінґер — тоді я ще не знав, що він зветься Гаслінґер, набундючений і сірий, ішов нашим провулком, він завжди дратував мене. Інших дітей також. Ми стріляли в нього з рогаток падалицею й вишневими кісточками. Й зухвало кричали йому вслід.
Якось я стрілив у його сірий капелюх камінцем, але поцілив йому у ліве вухо. Коли Сірий Кардинал порівнювався з нами, ми намагалися його штовхнути. Робили це так: удавали, що сваримося. Один із нас стусав іншого, а той падав на Сірого Кардинала. "Ох, вибачте, будь ласка",— казав він, а ми регочучи розбігались.