Начхати нам на огіркового короля!

Сторінка 24 з 24

Крістіне Нестлінгер

Я залишився на кухні з Ніком. Щиро кажучи, я охочіше пішов би до своєї кімнати й дочитав детектив, початий ще місяць тому. Але Нік був такий сумний та похмурий, що я не міг покинути його самого. Я спробував був пожартувати з ним, але він відмахнувся від мене, як від кусливої мухи, утупився в одну точку просто перед собою, а потім раптом сказав:

— Вольфі, мені треба вийти ненадовго!

— А мудрішого ти нічого не придумав? — сказав я.— Таким шпінгалетам заборонено показуватись на вулиці після пів на дев'яту вечора.

— Але мені конче треба!

— Нічого тобі не треба, дурнику!

Нік подивився на мене вороже. І зненацька я прозрів: як же негідно я поводжуся і як огидно розмовляю з Ніком! Точнісінько як дорослий, промайнуло в голові. Я враз збагнув, що підло поводитися дуже легко.

— Вибач, Ніку,— сказав я,— ніякий ти не дурник. Тобі справді конче треба вийти?

Нік кивнув головою.

— Можна мені тебе провести? Нік похитав головою.

— Ти надовго?

— Ні, хвилин на п'ятнадцять.

— Правду кажеш?

— Слово честі!

Нік вийшов із кухні. З кухонних дверей мені було видно, що він попрямував до комірчини, вийшов звідти з дитячим рюкзаком у руках. Потім він відчинив шаховку під мийкою і наповнив рюкзак пророслою картоплею. На мене він навіть не подивився, а я вдав, що не помітив його. Потім Нік вийшов із кухні з рюкзаком. І двері причинив за собою щільно. Я не підводився з місця й чекав. Спочатку все було тихо. Приблизно через хвилину в передпокої щось заскрипіло: то скрипнули колеса лялькового візочка. А потім пролунав жалібний голос огірчища: "Ми совсім не хочем! Не хочем совсім! Хочем тутечки лиситись!" І Ніків голос: "Так, на жаль, не буде!"

Я виглянув у вікно. На дворі було темно. Тільки освітлене кухонне вікно кидало довжелезну світлу тінь на жорству садової доріжки, що вела до воріт. Раптом на світло вийшов Нік. Він пхав перед собою візочок. У ньому з короною на голові й дитячим рюкзаком за спиною сидів король Кумі-Орі.

Далі Ніка поглинула темрява. А я все сидів біля вікна. Я чекав, поглядаючи на годинник. Рівно через п'ятнадцять хвилин у світлому квадраті на доріжці виринув Нік з візочком. Візочок був порожній.

Я замкнув за Ніком двері. Хоч я й вирішив, що не задам йому жодного запитання, але не стримався:

— Куди ти його відтарабанив? Нік тихо сказав:

— Він не хотів вилазити. Він так і не зрозумів, що ми його більше не хочемо. Дуже сердився й лаявся. Я висадив його біля одного підвального віконечка, з якого дуже тхнуло пліснявою. Там він, напевно, знайде собі житло. А я — мерщій додому!

Я захоплено дивився на Ніка. І раптом помітив у нього на щоці шрам.

— Це він мене дряпнув, коли я витягав його з візочка,— пояснив Нік.

На радощах я трохи не вигукнув: "Ніку, Ніку, кукуріку!", але вчасно зрозумів, що Нік для цього вже надто великий. Я тільки сказав:

— Ну гаразд! Гайда спати!

Післямова

На той випадок, якщо це комусь цікаво: тато цілком одужав. Часом у нього, правда, може розболітись голова. Саме зараз він сидить у вітальні й сперечається з дідусем про те, чия газета краща. Він уже вийшов на роботу. Директор фірми оголосив йому подяку: адже тільки після випадку з татом стало ясно, яку небезпеку для фірми являють собою пацюки. Лише в останню хвилину пощастило врятувати найважливіші архівні справи.

Чи був у тата струс мозку, я не певен. Мені чомусь не віриться. Достеменно я знаю одне: тато без будь-якого напруження пам'яті все пригадує. Він тільки прикидається, що нічого не знає. Бо йому це неприємно. Але я за ним стежив. Першого ж дня, коли йому було дозволено встати з ліжка, він перевернув усе догори дном у своїй кімнаті. Всі полички в шафі повисовував, усі дверцята повідчиняв, під ліжко заглядав. І сердито бурмотів: "Де ж той підлий дурисвіт? Де той шахрай? Я ще до нього доберуся!"

Мені раптом стало шкода тата. Я сказав, наче не йому, а просто так, дивлячись у вікно:

— Нік прибрав огірчище! Раз і назавжди!

Тато промовчав... Він тільки глибоко зітхнув, а потім знову ліг у ліжко і невдовзі заснув.