Міхль спробував мене втішити.
— Гаслінґер даватиме контрольні ще двічі,— сказав він. І додав: —Якщо ти їх напишеш на трійку, то матимеш шанс видряпатися!
Але ж Міхль — великий фантазер! Я — трієчник у Гаслінґера?! Скоріше світ перевернеться!
Решту дороги додому я не промовив ні слова. Й Міхлевих слів утіхи я також не слухав. Мій мозок пекла одна-єдина думка: другорічник, другорічник, другорічник...
Ось тому я нічого й не вчив на Великодніх канікулах. Тільки-но я відкривав свого портфеля, в голові моїй починало гудіти: другорічник, другорічник, другорічник...
Я й справді щодня брався за уроки. Результат був незмінний. У голові звучало: другорічник, другорічник... А тільки-но пошпурю портфеля, як мені стає легше. І я знову можу думати про будь-що.
Але нині збігали канікули, і я передчував: щось має статись. Я сидів за своїм столом, утупившись у записничок, помережаний "татовими" підписами. До кімнати зайшла Мартіна. їй потрібен був мій новий ножичок підстругувати олівці, у неї завжди всі олівці ідеально підстругані.
Мартіна це робить залюбки. І загалом усі свої шкільні речі вона тримає в ідеальному порядку: постійно два запасні стрижні для авторучки, всі зошити в обгортках, жодної хлібної крихти, жодної жувальної гумки у портфелі. Навіть на її трикутниках ніколи нічого не нашкрябано. Кольорові олівці завжди рівні. Як вона цього досягає, мені невтямки. Мій червоний олівець уже давно схожий на цурпалок, а коричневий майже новенький.
Отже, Мартіна прийшла позичити ножичка. Вона таки помітила аркушики, помережані "татовими" підписами, хоча я прикрив їх рукою. Та вона з кебетою. Відразу збагнула, що до чого.
— Це безглуздо,— сказала вона — Так ти ще більше собі напсуєш.
— А ти можеш уявити,— запитав я,— що сьогодні ввечері я йду до тата й показую йому п'ять своїх штрафних рівнянь, ще й п'ятірку?
Цього Мартіна не могла уявити. Вона також спробувала підробити татів підпис. Вийшло не краще, ніж у мене. Мартіна пообіцяла неодмінно щось придумати, але для цього їй треба буде кілька днів. А поки що я маю сказати Гаслінґерові, що мій батько у відрядженні й повернеться лише наприкінці тижня. І якщо я захочу, то вона піде до Гаслінґера й підтвердить, що батько справді у відрядженні.
Навіть неможливо було уявити, що Гаслінґер у це повірить, але в мене на душі полегшало. Особливо після того, як Мартіна сказала, що вона допоможе мені, аби я не протирав штанів у другорічниках. Вона візьметься за моє навчання. І з Гаслінґером дамо собі раду, запевнила вона.
Вечеря в нас вийшла загалом мовчазна. Тато, хоч і підсів до нас, але не зронив ні слова. Тож і ми мовчали. Тільки Нік не вгавав. Повечерявши, тато подався на кухню, щоб узяти останні пророщені картоплини й підгнилу часничину. Повертаючись до своєї кімнати, він запитав нас:
— Ви підготувались до завтрашніх уроків?
Нік пробубонів татові великоднього віршика. Щось про писанки й крашанки. Мартіна підштовхнула мене.
— Розкажи йому про все зараз, — прошепотіла вона. Я сі упив крок у напрямку до тата.
Тато тримав в одній руці картоплини і головку часнику, а другою лагідно гладив Ніка по голівці. Він поглянув на мене. Між його поглядом і Гаслінґеровим не було жодної різниці.
— Тобі щось треба? — запитав він.
Мартіна підштовхувала мене своїм поглядом. Проте я заперечно похитав головою й попрямував до своєї кімнати.
— Боягуз,— просичала вона мені навздогін.
Цього вечора я ще довго не міг заснути. Хоч почувався страшенно втомленим. Пробував заснути то на правому боці, то на лівому.
І на спині, і на животі. Не спалося та й край. Годинник на ратуші пробив північ. Я намагався думати про щось дуже приємне. Як я, приміром, стану чемпіоном з плавання на спині серед юніорів. Я уявив собі захоплені вигуки болільників і радісного тата поміж них. Раптом з душової кабіни вийшов Гаслінґер. У правій руці він тримав мій зошит для математичних задач і грізно розмахував ним. Він протиснувся крізь захоплений натовп до тата й попросив його поставити свої підписи. Тато враз перестав радіти. Влітку ми, напевно, вирушимо до Італії. Уявляю, що лежу на сонці й ласую морозивом. Раптом знову з'являється Гаслінґер. Підійшов до мене й закричав на весь пляж: "Гоґельмане! Вам заборонено засмагати! Другорічники повинні бути блідолиці!"
Я пригадав, як чудово було вчора в "І-га-га", та враз побачив огірчище, що церемонно сидів на музичному апараті. Він по-змов-ницьки прошепотів мені:
— Ми роскривай ваша тато ваша штукарство!
Я думав про дуже приємні речі, але виходило з того щось несусвітне, відразливе. Мене пройняв страх. Здалося, ніби щось зашаруділо й скрипнуло в кімнаті. Увімкнути настільну лампу, щоб подивитись, я не зважився. Мої ноги визирали з-під ковдри. Я б з радістю їх заховав. Я не хотів, щоб якась частинка мого тіла була не вкрита, але боявся навіть пальцем ворухнути. Так я пролежав цілу вічність, слухаючи шарудіння й скрипіння. Зрідка вулицею проїжджав автомобіль і кидав на стелю вузьку смужку світла. Потім та світла смужка мандрувала від однієї стіни до іншої. Я боявся й цієї смужки світла.
Тато твердить, що хлопець у моєму віці взагалі не повинен нічого боятися. Але дідусь вважає, що тільки цілковитий дурень не відчуває страху. А мама дуже боїться павуків, хрущів, а ще неоплаче-них рахунків і електричних дротів. Коли Нік серед ночі піде до туалету, він не спускає з бачка воду — дуже боїться шуму. Мартіна — йти ввечері темною алеєю. А дідусь — щоб його не розбив інсульт, бо тоді він не ходитиме й не говоритиме, а може, й помре.
І тато живе зі страхом. Хоч нікому не признається, але я це не раз зауважував. На трасі, наприклад, під час обгону, коли він не може зайняти свій ряд, а назустріч прямо на нього мчить авто. Чи коли він думав минулого року, що в нього рак шлунка. А коли результати обстеження цього не підтвердили, тато зрадів, як дитина. Можна тільки уявити, що він пережив.
Це все я сам собі казав, поки там щось шаруділо. Проте в душі я радів, що поблизу нікого не було і мого страху не бачили. Хоча якби біля мене хтось був, то я не відчував би страху, і мені враз захотілось, щоб хтось з'явився поряд.