Мабуть, він сподівався побачити радість на наших обличчях. Але жоден з учнів не зрадів, бо ми полюбили нашого молодого вчителя за веселу вдачу.
Потім Гаслінґер звернувся до Шестака:
— Шестаку, розкажіть-но, що ви без мене вивчили?
Титус зібрався був відповідати. Але його випередив Берті Славік:
— Даруйте, пане вчителю, ви забули про рівняння й підписи в Гоґельмана!
Я ладен був задушити того паскудника! Але Гаслінґер мовчав і тільки дивився замислено, ніби намагався згадати, про які, власне, підписи та рівняння йдеться.
Я підвівся й сказав:
— Вибачте, пане вчителю, я не знав, що ви сьогодні прийдете! Гаслінґер мовив "так, так", а тоді пильно подивився на мене й
мовив:
— Мій юний колега, що працював з вами, коли я хворів, сьогодні вранці повідомив мене, що ви, Гоґельмане, не цілковитий нездара, навпаки, у вас неабиякі математичні здібності! Тож ідтіь до дошки, Гоґельмане, й поясніть останню тему!
Титус, задоволений, плюхнувся на лаву, а я, похмурий, поплентав до дошки. Я розв'язував рівняння аж до дзвоника. Зробив тільки одну помилку, незначну. Що довше я розв'язував, то жовтіше й хирлявіше ставало Гаслінґерове обличчя. А коли задзвонив дзвоник, він сказав:
— Я попрошу вас піти зі мною до кабінету географії!
Я пішов за ним до кабінету географії. Під час перерви Гаслінґер завжди усамітнюється там, а також пропадає там, коли в нього нема уроків. До вчительської він ніколи не заходить.
Гаслінґер підійшов до великого глобуса, крутнув його і сказав:
— Поки я хворів, ви досягли успіхів, значних успіхів!
Потім він поскаржився, що вже старий і немічний, ще й хворий до того. А в класі тридцять сім учнів — це понад його сили. Замолоду він був і жвавий, і веселий. Це тепер у нього бракує снаги, щоб приділити увагу кожному учневі.
Я подумав: "Дорогий пане вчителю, кому-кому, а мені гріх скаржитися на брак вашої уваги!" Гаслінґер вів далі, крутячи глобуса:
— Знаєте, Гоґельмане, прошу тільки правильно мене зрозуміти. Я гадаю, що мій молодий колега застосовує інші, новітні, методи навчання — дидактичні. Але якби ви... я вважаю... я б вам, безумовно, також...
Я навіть приблизно не міг збагнути, у чому суть цих дидактичних методів. Але зрозумів одне: Гаслінґер дуже прикро вражений. Він гадає, що молодий учитель навчив мене розв'язувати рівняння. Йому стало ніяково, адже він вважав мене в математиці абсолютним нулем.
Я розповів Гаслінґерові, як ми з сестрою кожного дня допізна просиджували над математикою, часто аж до запаморочення.
— Он воно що! — промурмотів Гаслінґер. Зараз він уже виглядав не таким стомленим — Кажете, з сестрою! Допізна! До запаморочення! — І ще додав: — Бачите, юначе! Без труда нема плода! — І знову крутнув глобуса.
Я не знав, чи мені тут ще стовбичити, чи можна йти. Щойно я зібрався запитати його про це, як він запитав мене:
— А що, коли я призначу вас черговим кабінету географії? Щиро кажучи, бути черговим мені не хотілося. Не хотілося мені
витирати пилюку з глобуса, скручувати мапи. Але й відмовитися від такого почесного доручення також не личило. І я промимрив:
— Дякую, я залюбки!
Гаслінґер показав мені, як треба витирати глобуси, скручувати географічні мапи і в якій послідовності ставити в шафу наочні посібники, аби їх не попсувати. Принагідно він розповів, що досі в нього був дуже акуратний і старанний черговий, але з тих учнів, які до школи їздять потягом. Він мешкає далеченько звідси. За новим розкладом потяг тепер відходить раніше, і його зразковий черговий запізнюватиметься на нього, якщо й далі витиратиме глобуси.
Гаслінґер раптом пильно глянув на мене й запитав:
— А ви, Гоґельмане, сподіваюся, не з приїжджих?
— Я? Ні! Ні-і-і! — відповів я, затинаючись.
— А ви далеко від школи мешкаєте? — запитує Гаслінґер.
— Ні,— відповідаю,— ми живемо біля старого міського собору, за рогом!
— Он як,— каже Гаслінґер,— то ми, виходить, сусіди!
З кабінету географії я вийшов, як уві сні. А Гаслінґер, виявляється, не знав, де я живу! Він мене, виходить, не впізнав! Гаслінґер не злюбив мене просто як учитель учня! Якби я зараз не хвилювався за тата, то почувався б, мабуть, дуже щасливим. Не хочу лукавити: трішечки щасливим я все-таки почувався.
Я зайшов до класу забрати портфеля. Там уже нікого не було. Довгенько ж ми гомоніли з Гаслінґером!
З четвертого поверху я злетів, мов на крилах, вклоняючись гіпсовим бюстам класиків, що стояли на міжсходових майданчиках.
А внизу, в просторму вестибюлі, який відмінники називають актовим залом, я зупинився й голосно забекав: "Бе-е-е-е".
У цей момент мимо проходив наш опалювач.
— Це ти від злості? — спитав він.
— Зовсім ні,— сказав я.— Школа — не така вже й погана штука, як декому здається!
Опалювач сказав:
— Спочатку треба хоч раз вичистити школу і добре натопити груби, тоді зрозумієш, погана штука вона чи ні.
Біля воріт на мене чекала Мартіна. Вона сказала, що самій їй страшно йти додому: ану ж тато ще не повернувся? Мене поривало розповісти їй про нашу розмову з Гаслінґером, але я не встиг, бо ми помчали як навіжені. На дорогу додому ми витрачаємо зазвичай дванадцять хвилин. Цього разу ми вклалися в сім.
Шматок чотирнадцятого розділу я напишу як п'єсу
Бо саме тут, у цьому шматку, розповідь ведуть Лавуга й Лівка, і завдяки двокрапці після їхніх імен я заощаджу на без міри уживаних "він каже", "він сказав", "він вважає" тощо. Але почну я, звісно, без двокрапки.
Отже, через сім хвилин ми були вдома. Мама чекала біля входу. Вона сказала нам:
— Тата мають привезти з хвилини на хвилину!
— Що означає — привезти? — запитали ми з Мартіною.
Мама була зовсім розгублена. Вона й сама до пуття не знає, відповіла вона, кусаючи нігті.
— Дзонили Лівка й Лавуга. Вони сказали, що привезуть його, і просили нас не хвилюватися,— пояснив Нік.
— А ще йому потрібен спокій,— захлипала мама.— Це Лівка з Лаву-гою також сказали. Більше нічого.
Невдовзі перед нашим садом зупинилася машина. З неї вилізли Лівка й Лавуга. Вони працюють разом з татом. Я їх знаю дуже давно. Лівка веселий, Лавуга кумедний. Вони удвох витягли з машини тата. Обличчя татове було страшенно бліде, з двома добрячими синцями. Лівка й Лавуга узяли тата під пахви, закинувши його руки собі на плечі. Таким робом вони доволокли його в кімнату на тахту. Тато впав як підтятий. Мама ледве стягла з нього пальто, костюм і черевики. Потім укрила його ліжником.