— Приятелька твого дядька.
І тоді я думав: дорослі, може, роками марно домагаються прихильносте жінки, яка не відповідає на їхні листи й велить воротареві гнати всіх геть, а от мій дід може позбавити цієї мороки такого шмаркача, як я, рекомендувавши його в себе вдома актрисі, неприступній для багатьох, бо вона є його щирим другом.
Отож під тим приводом, ніби один з моїх уроків перенесено так невдало, що це вже кілька разів заважало й заважатиме надалі навідувати діда Адольфа, — обравши день, коли ми до нього звичайно не ходили, я врахував те, що наші поснідали рано, вийшов з дому й, замість вирушити глянути на афішну тумбу (на цю прогулянку мене пускали самого), я побіг до діда.
Біля ґанку стояв екіпаж, запряжений парою в шорах, оздоблених червоними гвоздиками; в петельках у візничого теж красувалася така гвоздика. Ще на сходах я почув сміх і жіночий голос, але тільки-но подзвонив — запала тиша, а двері хтось ізсередини замкнув. Камердинер, побачивши мене, збентежився й сказав, що дід Адольф дуже заклопотаний і навряд чи прийме мене, одначе все-таки подався доповісти, і в ту саму хвилину вже знайомий мені голос проказав:
— Любий, упусти хлопця, мені страшенно хочеться його побачити. Адже це його фотографія стоїть на письмовому столі? Та, що поряд зі знімком твоєї небоги, хлопцевої матері. Він так схожий на неї, правда? Мені кортить лише глянути...
Дід щось сердито пробурчав. Зрештою камердинер упустив мене.
На столі стояла та сама тарілка з марципанами, що й звичайно, дід Адольф був у своїй незмінній тужурці, а напроти нього сиділа молода жінка в рожевій шовковій сукні, з великим перловим намистом на шиї, і доїдала мандарин. Не знаючи, як звернутися до неї: пані чи панно, я зашарівсь і, боячися звести на неї очі, щоб не озиватись до неї, підійшов привітатися з дідом. Вона з усмішкою дивилася на мене, і дід сказав їй:
— Мій онук у перших, — але знайомити не став, очевидно, після колотнечі з братом він усіляко уникав зводити родичів зі знайомими такого розбору.
— Як він схожий на свою маму! — сказала дама.
— Але ж ви бачили мою небогу лише на знімку! — невдоволено відгукнувся дід.
— Пробачте, любий друже! — звернулася вона до діда Адольфа. — Торік, коли ви важко хворіли, я зіткнулася була з нею на сходах. Правда, вона тільки промайнула повз мене, та й ваші сходи темні, але ця жінка мене вразила. В хлопчика такі самі гарні очі, як у неї. А потім ще ось це, — мовила жінка, проводячи пальцем над своїми брівми. — Ваша шанована небога носить те саме прізвище, що й ви, мій друже?
— Хлопець схожий більше на батька, — буркнув дід; йому було нехіть знайомити цю даму, хай і заочно, з моєю матір'ю, навіть прізвище називати. — Він викапаний батько, а ще вдався в мою покійну матусю.
— Я не знайома з його батьком, — сказала дама в рожевому, ледь нахиливши голову. — Ніколи не була знайома й з вашою покійною матусею. Адже ви пам'ятаєте, ми познайомилися невдовзі потому, як вас зуспіло це безмірне горе.
Я відчував певне розчарування: ця молода жінка нічим не відрізнялась од інших гарних жінок, яких вряди-годи бачив у нашому домі, наприклад, від дочки одного нашого дядька, до котрого я завжди ходив з новорічним вітанням. Приятелька мого діда Адольфа мала такі самі жваві й добрі очі, так само щирий і доброзичливий погляд, тільки вбрана була краще. Я не бачив у ній нічого театрального, чим милувався на картках актрис, не бачив також демонічного виразу, що відповідав тому трибові життя, яке, за моєю гадкою, вона мала вести. Я насилу повірив, що це кокотка, й принаймні ніколи б не повірив, що — кокотка шикарна, якби на власні очі не бачив екіпажу, запряженого парою, рожевої сукні, перлового намиста, якби не знав, що мій дід знається тільки з птицями найвищого лету. Було тільки дивно, якої втіхи зазнає мільйонер, даруючи їй виїзд, особняк і коштовності, гайнуючи гроші на особу з такою скромною і пристойною зовнішністю.
І все ж, силкуючись уявити життя цієї жінки, я думав, що її неморальність пантеличила б мене, мабуть, дужче, якби вона явилася мені з усією конкретністю й наочністю. Дуже пантеличили б таємниці незримих інтрижок, скандалів, через які вона покинула вітчий дім, такий тихий і затишний, і вони пустили на неї вселюдський поговір, завдяки їм вона тепер пишалась, виросла в даму півсвіту і прославилася як жінка, чиї вираз личка та інтонації голосу робили її схожою до багатьох моїх знайомих і несамохіть змушували вважати молодою дівчиною з доброї родини, тоді як вона вже ніякої родини не мала.
Тим часом ми перейшли до "робочого" кабінету, тобто курильні, й дід Адольф, і досі в своїй тужурці, дещо збентежений моєю присутністю, запропонував гості цигарку.
— Ні, дякую, любий, — сказала гостя, — ви ж бо знаєте, я звикла до цигарок, які надсилає мені великий князь. Я призналася йому, що вони збуджують у вас ревнощі.
І вона дістала з портсигара кілька цигарок із золотим написом іноземною мовою.
— Ну, звісно ж, — вигукнула раптом жінка, — я зустрічалась у вас із батьком цього юнака! Адже то — ваш небіж у других? Як я могла забути! Був такий милий, такий ґречний зі мною! — докинула вона скромно й розчулено.
Але, уявивши собі, яким шорстким міг бути мій ґречний, за її словами, батько, — бо мені добре були відомі його холодна й стримана вдача, — я розгубився, наче він допустився неделікатности: мене збентежила невідповідність між надмірною вдячністю цієї жінки та його неласкавістю. Згодом я прийшов до переконання, що одна зі зворушливих рис ролі, яку грають ці гулящі й водночас діяльні жінки, зводиться до того, що вони гайнують свої щедроти, хист, незбулу сентиментальну мрію про красу, — бо, на відміну від митців, не втілюють мрію, не вводять її в рамки буденщини. І легко здобуте ними золото йде на те, аби коштовною оправою прикрасити вбоге й нешеретоване життя чоловіків.
Подібно до того як жінка наповнювала курильню, де дід приймав її в тужурці, звабливістю свого тіла, рожевої шовкової сукні, перлів, тією елегантністю, знамено якої покладала на неї приязнь із великим князем, так само ця жінка зробила з якимсь незначним зауваженням мого батька: делікатно відшліфувала його, згладила, дала високу пробу і, вставивши в нього свій дорогоцінний, чистої води погляд, сповнений покори та вдячности, обернула його на мистецький клейнод, на щось "цілком уроче".