Раніше я не засиджувався в священному гаю цього храму, перш ніж піднятись на мансарду й узятися до читання, забиравсь у розміщену на нижньому поверсі маленьку віталеньку дідусевого брата Адольфа, старого військовика, абшитованого в чині майора, — віталеньку, куди струмувала через розчахнуті вікна спека, а сонце зазирало рідко, звідки ніколи не видихався незрівнянний, свіжий пах, аромат лісу й дух старосвітщини, який так приємно лоскоче ніздрі й вкидає тебе в замрію, коли входиш у занедбаний мисливський домок. Але вже кілька років я не заходив до кімнати дідуся Адольфа, бо він перестав приїжджати в Комбре, посварившись із моїми батьками через мене, і ось за яких околичностей.
У Парижі десь двічі на місяць мати посилала мене відвідати цього дідуся, саме коли він доснідував у домашній тужурці, а йому прислужував лакей у робочій блузі з грубого полотна в лілову та білу смужку. Дідусь бурчав, що я рідко приходжу до нього, що його зовсім забули, частував марципанами чи мандаринами, потім ми з їдальні йшли через порожню, неопалювану кімнату, де стіни прикрашало золоте різьблення, стеля була розмальована під блакить, а меблі — оббиті саєтою, як у моїх рідних бабусі й дідуся, але жовтою, і розташовувалися в наступній кімнаті, власне курильні, яку дідусь називав своїм робочим кабінетом. Тут скрізь висіли Гравюри, які зображували на чорному тлі дебелу рожеву богиню з зіркою посеред лоба, богиня правила колісницею й стояла на земній кулі. Ці Гравюри були у великій моді за Другої імперії, бо в них убачали щось помпейське; потім усі їх повикидали, а нині знову почали ними захоплюватися тому, а може, не лише тому, що вони нагадують Другу імперію.
Я зоставався в діда Адольфа доти, доки до нього приходив камердинер спитати від імені візничого, коли закладати коней. Дід поринав у роздуми, а зачарований камердинер боявся потривожити його найменшим рухом, з цікавістю чекаючи, чим це завершиться. А завершувалось усе одним і тим самим. Після довгих вагань дід незмінно вирікав:
— У чверть на третю.
Камердинер здуміло, але без усякого ремства, повторював:
— Чверть на третю? Гаразд... Я так і перекажу...
В ту пору я закохався в театр, але платонічно, бо мої батьки ніколи не брали мене з собою на вистави. А яка це втіха — я уявляв зовсім хибно: думав, кожен глядач дивиться ніби в стереоскоп на картину, яку показують тільки для нього, хоча вона нічим не різниться від тисячі інших картин, на які націлені стереоскопи інших глядачів.
Щоранку я бігав до тумби Морріса читати театральні афіші. Годі собі уявити щось безкорисніше й щасливіше, ніж ті мріяння, які навіював мені кожен оголошуваний спектакль, — мріяння, нерозривно пов'язані не лише з образами, породжуваними назвами п'єс, а й з барвою афіші, ще вогкої й зжолобленої від клею. На вишневих афішах Французької комедії красувалися такі химерні назви, як "Духівниця Цезаря Жіродо" або "Цар Едіп", а на зелених аркушах Комічної опери в очі впадали снігово-біла егретка, яка прикрашала "Діамантову корону", та гладенький таємничий атлас "Чорного доміно". Оскільки мої батьки сказали, що на перший раз я маю обрати одну з цих двох вистав, то я намагавсь осягти розумом їхній зміст, хоча назви ці були все, що я про них відав. Намагавсь уявити собі ту втіху, яку обіцяли мені афіші, порівняти насолоду, яку дістану й від тої, й від тої вистави. Насамкінець я так яскраво уявив собі першу п'єсу, блискучу, пишну, й другу п'єсу — тиху, оксамитову, й не знав, котрій віддати перевагу, як нездатний був би зробити вибір, коли б мені давали на десерт рис "імператриця" або славетний шоколадовий крем.
Усі мої розмови відтак снувалися навколо акторів. Я їх ще не бачив, але їхня гра була для мене першою з тих розмаїтих форм, яка давала відчути, що представлено в цих формах Мистецтва. Найменша одміна в манері акторів декламувати якусь тираду набирала незмірної ваги. З огляду на те, як про них відгукувались, їхні імена складалися в мене за списком у міру їхньої талановитосте, і я торочив напам'ять ці списки з ранку до вечора, отож насамкінець вони ніби затужавіли в моєму мозкові і вже дошкуляли своєю закоцюблістю.
Згодом, у колежі, заводячи на уроці розмову з новачком, коли вчитель не дивився в наш бік, я завжди починав з питання, чи бував мій сусіда вже в театрі і чи згоден він, що найбільший наш актор, звісно, Ґо, другий — Делоне тощо. І якщо, на його думку, Февр котувався нижче за Тірона, а Делоне — за Коклена, то раптова жвавість, із якою ім'я Коклена, утративши скам'янілість, скоцюрблювалося й перекочувалось на друге місце в моєму мозкові, дивовижна моторність і живодавчий запал, з яким Делоне перескакував на четверте місце, породжували відчуття життя й розквіту в моїй освіженій і заплідненій голові.
Але якщо думка про акторів так безмірно захоплювала мене, якщо сам вигляд Мобана, який виходив пополудні з Французької комедії, кидав мене в дрижаки й муки безнадійної любови, то настільки ж дужче сум'яття поймало мене при імені якоїсь "зірки", що сяяла на дверях театру, або ж коли личко жінки, яку я брав за актрису, світило мені крізь шибку карети, запряженої кіньми з трояндами, що квітли на вуздечках.
Які безплідні й болісні були мої зусилля уявити собі їхнє приватне життя! Я розміщав у порядку обдарованости найславетніших акторів: Сара Бернар, Берма, Варте, Мадлена Броан, Жанна Самарі, проте цікавили мене й усі інші.
Тим часом мій дід Адольф був знайомий із багатьма з них, а також із кокотками, яких я плутав з актрисами. Він вітав їх у себе. Ми одвідували діда тільки в певні дні, бо в інші до нього приходили жінки, з якими дідові родичі не зустрічалися, принаймні не вважали для себе можливим зустрічатися. Що ж до самого діда, то він, навпаки, залюбки знайомив з моєю бабусею гарних удовичок, які, десь найпевніш, і не були ніколи заміжні, або графинь з гучними йменнями, які були, безперечно, лише милозвучними псевдонімами. І не тільки знайомив, а й дарував їм родинні коштовності, що спричинювало вже не раз сварки з братом. Я нерідко чував, як мій батько, при згадці у розмові прізвища якоїсь актриси, з усмішкою казав матері: