На порозі ночі

Сторінка 3 з 5

Джойс Керол Оутс

Ьі

минулого літа і жила в чоловіка разом з ного ріднею; і враз Ненсі здалася чужою і дивилась так, наче він для неї теж чужий. "Ох, і ти тієї ж! Несила мені вас бачити!" — крикнула вона. Та тут-таки замовкла, розгубилася, а тоді підбігла, схопила за руки. "Тату",— мовила. У Рівера напружилося обличчя, наче він ось-ось усміхнеться, та коли він відкрив рота, щоб промовити щось, слів не було. Йому пригадалися дні, коли Ненсі була малою дитиною, коли він підкидав її високо догори і кружляв; сини верещали і тупотіли від збудження ногами, а дружина умовляла його припинити; та ці згадки належали йому, а не Ненсі, це не було їхнім спільним спомином, їй це було байдуже. Коли вопа отак стискала його руки і дивилась па нього, він мало не всміхнувся, але усмішки так і не вийшло.

І ось знову спливають спогади, ближчі часи — і знову нова згадка. Цього разу Ненсі розмовляла з ним так, наче не він, а вона була старшою. Пенсі наполягала, щоб він переїхав жити до них в Пулз Брук (здається, так називається). Він ніяк не міг зібратися з думками, щоб обміркувати її пропозицію, він її просто не розумів. "Не хочу, щоб мене помаленьку зжерли речі",—сказав вій їм. Чоловік Ненсі був спантеличений і роздратований, напевно, йому неприємно було сперечатися з таким дідом через дрібниці. "Я не зможу почати життя на новому місці",— сказав він тоді. Ці пояснення здавалися йому переконливими, але Ненсі говорила, ніби й не чула його слів. Врешті, розлючена, вона пішла зі своїм чоловіком геть. Рівер пригадав, як вони йшли, а він стояв біля вікна на кухні і дивився услід. У молодого чоловіка було світле волосся і маленькі меткі очі; вій теж був чужий і вони обоє з Ненсі, віддаляючись швидким кроком, ішли поруч, не торкаючись одпс одного, вони теж були ніби чужі одне одному. Раптом у Рівсра з'явилося почуття провини, немов він зрадив Пенсі, так само як зрадив своїх синів, випустивши їх у чужий, незнайомий світ.

Тут було над чим замислитися, але йому бракувало снаги це обмірковувати, ставало страшенно прикро від цього; та ось уже й інші думки спливають у пам'яті. Вони, мов голодні мухи, кружляють у голові. Раптом пригадалася незакінчена розмова з учителем, потім дружина, тоді ножівка, яку комусь позичав, але яку йому так і не повернули; сестри дружини, що ревно оберігали її смерть, і запах нафталіну і шелест фіранок у пізньому тьмяному світлі весняних сутінків...

Зненацька Рівер отямився. Серце шалено калатало. Все ще сидячи па лаві, він випростався і обвів поглядом захаращене подвір'я, наче ладен був кинутися і випровадити кожного, хто прийде сюди. На подвір'ї було порожньо. За клунею тьмяно вимальовувалося поле. Він протер очі, але не став бачити краще; зелена трава зливалася з випаленою. Він перевів погляд на те, що поблизу, що можна розгледіти не напружуючись. Нелл десь поділась, але трава, на якій вона лежала, ще була прим'ята. "Так,— подумав він позіхаючи,— мабуть, я старішаю, якщо така мізерна пожежа зморила мене... Така дрібниця, ця пожежа, і от маєш..." — машинально бурмотів він. Хотів підвестися, напружив м'язи ніг, та все ж чомусь не встав. Так і лишився сидіти на лаві, похиливши голову і розглядаючи пилюку під ногами. Треба було щось обміркувати, щось зрозуміти, але він ніяк не міг збагнути, що ж саме. Нарешті він встав і пошкандибав у дім. Там він прислухався, чи немає близько собаки, чи не шарудять її кігті по нетесаній дощаній обшивці повітки. Трохи згодом, шукаючи собі щось поїсти, через силу човгаючи з місця на місце і голосно крекчучи, він уже й забув, до чого дослухався.

Попоївши, Рівер так і сидів за столом, поклавши перед собою руки і не відриваючи погляду від неясного, тьмяного оранжевого відблиску за вікном. Потім мимохіть обернувся і побачив, що хтось стоїть у дверях; озирнувся випадково — він не чув, як зайшли. В прочинені двері зазирав якийсь хлопчина. Вони мовчки подивилися одне на одного. Потім хлопець сказав:

— Містере, можна вас на хвилинку? — Серце Рівера калатало, і це його розлютило. Він підвівся й пішов до дверей.

— Чого тобі? — запитав він. Обидва поглядали на двері повітки, ніби знали, що там хтось в. Хлопець якось дивно широко усміхався.— Хтось прийшов до мене? Твій батько, чи що? — перепитав Рівер. Та він пе знав, чий це хлопець. Стільки молоді повиростало, хлопці ростуть, як на дріжджах, хіба всіх запам'ятаєш? — Там хто, твій батько? — спитав він.

— Ні-і, не батько,— відказав хлопець. Зростом він сягав Ріверу до підборіддя — кремезний, повний хлопчина, років дванадцяти, засмаглий з білявим брудним волоссям. Він вийшов першим. На подвір'ї стояло ще двоє. Рівер прикрив рукою очі від сонця.

— Ну то чого вам? — запитав він. Мабуть, він знав їхніх батьків чи дідів, та напевне пригадати пе міг. Найвищий з-поміж них поставив брудну босу ногу на Ріверову лаву. Майже альбінос —з білими бровами, волоссям і віями, він стояв і посміхався до Рівера.

— Ви, мабуть, прийшли половити рибу? — та не встиг він вимовити, як побачив, що хлопці без вудок.— Ідіть тією сте;ккою...

— Та ні, ми не за цим,— відповів вищий.— Чи пе могли б ми...— Він поважно звів очі на Рівера, а ті двоє посміхалися однаковою посмішкою і дивилися повз його голову на дах будинку,— чи не могли б ми у вас набрати води?

— А чого питати? Беріть собі, скільки хочете,— відповів Рівер і махнув рукою в бік колонки. Та хлопці не зрушили з місця, а вищий перегнувся через лаву і сплюнув у пилюку, так начебто Йому набридло очікувати. Кремезний — той, що заходив до Рівера, з пещеним безбарвним обличчям і круглим животом, що випинався з-під одягу — мовчки спостерігав. А третій, наймолодший, покусував нижню губу і нахабно всміхався.— Он там, недалечко,— мовив Рівер.

Двоє старших підштовхнули меншого і прожогом побігли до колонки, не озираючись на Рівера. Він спостерігав, як товстун узявся за ручку насоса, ніби перевіряючи, працює чи ні, і почав качати. Вода вихлюпнулася на дерев'яний настил. Рівер все ще не зрушив з місця, і тут дивне тривожне почуття неспокою охопило його — здавалось, усередині щось слабне, рветься—коли він побачив, що у хлопців немає ні пляшок, ні відер, і що вони просто стоять біля блискучого від води помосту: товстун качає, стара ручка поскрипує, а вода ллється по дерев'яному настилу. Товстун доводив ручку до краю вгору, смішно підстрибуючи при цьому, а інші гиготіли, особливо малий; він реготав, примруживши очі, а руками ляскав себе по стегнах, як дорослий. Врешті їм це набридло.