Здавалось, він сперечається з отим юнаком, що вчителював неподалік від дороги багато років тому. Саме так вони сперечалися — про життя, про всілякі незрозумілі події — ніхто ніколи так не говорив з Ріве-ром, ні дружина, ні батько — і Рівер, ВИСЛОВЛЮЮЧИ свою думку, певний, що правда на його боці, умисно опускав подробиці, щоб учитель сам міг про них здогадатися. Про що ж вони тоді говорили в натопленому, запиленому класі, де не було вже школярів, а за вікнами о пів на шосту вже вечоріло, і вчитель дивився на нього тривожним і водночас відсутнім поглядом, довго зважуючи кожне слово — про що ж вони тоді говорили?
Якось узимку надвечір вони обговорювали оповідання, саме те, яке Рівер нещодавно здолав (майже тиждень він просидів над ним, читаючи вголос, намагаючись самостійно збагнути слова, перш ніж учитель розтлумачить прочитане). В оповіданні йшлося про магію і всілякі потойбічні речі, про молоду дівчину, її смерть і психічну хворобу, яка виявлялася в тому,
що їй ввижався чоловік в чорному. "Якісь дурниці,— сказав тоді Рівер з удаваною зверхністю, хитро позираючи на вчителя,— адже в житті такого не буває". Вчитель щось відповів, але Рівер уже забув, що саме. Та він добре пам'ятав той вечір і запах крейди та пилу, як за спиною в грубці горіло вугілля, і йому було приємно й радісно знову згадувати про це. І всі життєві знегоди, всі прикрощі, павіть цей останній біль перед смертю — все зблідло перед спогадами про ті часи, так само як колись, переможені ясним і чистим світлом дня, відступали його дитячі нічні кошмари.