Якось узимку трапилася біда: хтось із хлопців ударив учителя, той упав. Рівер так ніколи і не довідався, наскільки серйозний був удар, і що сталось з учителем, як той поїхав від них. Школу закрили, а згодом через кілька років відкрили на зиму. Але тепер вона знову закрита вже майже три роки. Якщо діти хочуть учитися, то мусять їздити за багато миль звідси. Прогулюючись полем, Рівер часто доходив до школи. Приходив, сідав на східці гайку і, вільно простягти ноги, думав. Старий будинок був занедбаний, вікна недбало забиті дошками, і варто було йому глянути на все це, як у нього щеміло серце. Він сидів і згадував минуле, школу в ті похмурі зимові надвечір'я і голос молодого вчителя, лагідний, дружній... Шкільна будівля була ключем до однієї з ііого таємниць. Саме там сталася найбільша в його житті прикрість; та якраз про цю прикрість він не хотів забути. Наче відчуваючи потребу пам'ятати про неї, він знову і знову приходив до старої школи, сидів там на східцях, мрійливо розглядав зарості бур'яну, путівець і поле, що простяглося по той бік дороги. Часом на полі працював якийсь фермер. Побачивши Рівера, він підходив, спирався на живопліт і починав розмову. Щоразу Рі-веру здавалося, що він знає цього фермера, але на такій відстані пізнати було важко — зір був уже не той — і тоді він усміхався і кивав, ніби все розуміє.
— Гей, Рівере! — гукав фермер. У нього було вилицювате засмагле обличчя і пасма світлого волосся вибивалися з-під бриля.— Тобі що, дома нічого робити? Що ти тут забув?
Рівер, вважаючи, що це жарти, відповідав зі старечим смішком:
— Все йде своїм звичаєм.
— Невже? — питав чоловік, спльовуючи в рівчак,— Ти напевне знаєш?
— Так завжди було,— відповідав Рівер. Він водночас почував бадьорість і ніяковість, але все одно посміхався так, наче слова фермера веселили його.
— Дивись, так і життя промайне,— повчав фермер.
— Та вже шістдесят вісім років якось прожив,— відповідав Рівер.
Потім погляд чоловіка минав Рівера, наче того взагалі пе було. З відсутнім виразом обличчя він люто висмикував з корінням траву, що росла поміж кущів живоплоту, м'яв її сильними пальцями, викидав, а вітер підхоплював і ніс її геть.
Щоразу, повертаючись додому, Рівер з сумом оглядав ферму; йому просто не вірилось, що вона стане такою занедбаною. Сараї здавались похиленими (та так воно і було), а подвір'я заросло бур'яном і на ньому греблися кури. Скрізь були розкидані шматки дроту, каміння, старі колеса; сітка від курника, дошки, листи азбесту і всякий інший непотріб — все валялося тут безмовним доказом незлагод у житті. Все це треба було обминати по дорозі до будинку. Сам будинок мав пристойніший вигляд, хоч, звісно, ніколи йому не бути таким, як за життя дружини, коли росли дітп — двоє хлопчиків І донька Пенсі. Наче якась лиходійна сила все змінила довкола: і повітку, і будинок, і землю навкруги, як тільки він лишився самотнім.
Він ворухнувся на лаві. Собака одразу прокинулась. Одне вухо в неї загнулося назад, оголивши рожеву зранену шкіру. Рівер дивився на собаку і поступово, немов прозріваючи, почав усвідомлювати, що він дуже, смертельно втомився. Ще кілька років тому він з синами палив на полі траву — на тому, що біля клуні і далі, біля струмка. Тоді він міг працювати цілісінький день і не відчував нічого, крім голоду, можливо, трохи втому, але здебільшого голод. А як працювали хлопці поруч з ним, горлаючи і гасаючи з мітлами! Вони навіть сорочок не вдягали. "Мабуть, відтоді минуло вже не кілька років, а набагато більше",— подумав він. Його сини, Френк та Вілл, з мітлазш через плече, високі, дужі хлопці, що вже переросли його, за-мурзані, з усміхненими обличчями, так і чатують, щоб стусонути один одного, поки батько не бачить; навіть умиваючись і сідаючи вечеряти, вопи сперечалися й грюкали цибатими ногами під столом. Невже це він їхній батько, невже він дарував їм життя, породив їхню невгамовну силу, дику й грубувату любов до себе?
А потім Френк встряв у халепу з отим ножем, що ним так пишався. Хлопець, з яким він бився, помер, казали, що лежав на землі, а кров усе юшила й юшила, наче їй не було кінця, а Френк накивав п'ятами, і Рівер ніколи більше про нього не чув. Бувало, дружина забуде й говорить так, ніби Френк живе з ними, а коли була при смерті, часто згадувала його, плакала, що він пе прийшов поцілувати її на прощання, вона ж бо лаштується в далеку дорогу (хоч він ніколи не цілував її і тоді, коли був удома —не заведено це було в їхній сім'ї).
Рівер чекав Френка ще кілька років і став думати про нього, як про померлого.
Коли з дому пішов Вілл, то писав якийсь час листи, Рівер отримав їх п'ять чи шість; десь і досі вони зберігаються. В останньому листі він сповіщав, що подався на Захід, що шукає роботи, і що таких, як він, там хоч греблю гати. З тих пір від нього не було жодної звістки. Рівер пригадував, що Вілл був худорлявий чорнявий хлопець, якого він спершу ніяк не міг зрозуміти, а потім було вже запізно. Навіть тоді, як він жив дома, про нього ніхто нічого не знав, ніби під одним дахом жив хтось чужий, а Ріверові не стало глузду уважніше придивитись до нього, зрозуміти його. Коли втік Френк, Вілл перший сказав про це батькові. Вони стояли на подвір'ї біля повітки, і Віллове обличчя раптом укрилося краплями поту, а чорняве волосся було смішно скуйовджене.
— Френк велів передати, що він ускочив в історію,— промовив Вілл.— Він... одне слово, ускочив в історію.
Очі хлопця розширилися, налилися сльозами. Здивований Рівер уже хотів вичитати йому, що хлопці не плачуть, аж тут почув, що сталося. Позаду Вілла високий кущ бузку гнувся під вітром, квіти на ньому потемніли і зів'яли. Кури* що кублилися під кущем, раптом насторожилися^ забігали, кумедно здіймаючи голови, ніби на чийсь оклик.
Та ось у денному забутті Рівера спливають пізніші часи: зимова пора, і вони сидять дома. Рівер намагався пригадати, коли це було і чому його донька Пенсі стоїть біля великих дверей спальні, і чому вона так на нього дивиться. А тоді згадав, що дружина хвора, і що в кімнаті —її сестри, І, мабуть, вони щось сказали Пенсі: вона вискочила звідти з розлюченим обличчям. "Та не звертай на них уваги,— сказав він.— Адже вони старі". Ненсі на той час тільки одружилася