(Ухиляється.) Це вам, тітко, мухи спати не дають? І що це за диво, що вам не спиться та й не спиться! Чи не з очей це вам сталося? Ось давайте, я вам пошепчу, бо я трохи перейняв од баби Мар'яни. (Схилившись над вікном, починає одшіптувати.) Кури-кури рябенькі, у вас голови маленькі, а в роженої й хрещеної раби божої Василини голова велика. Скрикніть ви сон із усіх сторон на рожену й хрещену... (Спиняється, прислухаючись до перегуків, що долітають із вулиці; одходить од вікна, слухає зацікавлений.)
Перегуки починаються десь далеко з вулиці, наближаються до Савчиної хати. Спершу нерозбірні, далі ясніші.
Здалеку: "Передай... кана-ат... через двадцять ха-ат!.." Ближче: "На чию?"
Здалеку: "На Савчину, на Щербинину!"
Ближче: "А про що саме?"
Здалеку: "Нехай дівчини на печі не ховає та до нас на вулицю пускає!.." Далі починає в свою чергу ближчий голос: "Передай канат через двадцять хат..."
Тиміш. На чию?
"На Савчину, на Щербинину!"
Тиміш. Про що саме?
"Нехай дівки на печі не ховає, швидше на вулицю пускає!.."
Тиміш. Передаю!.. (Швидко підходить до вікна, починає галасувати.) Тітко, чуєте, тітко-о! Ось слухайте, яка на вас іде слава! Тітко, го-ов!..
XI
Виходить із-за хати Савка, заспаний, за спину ховає батіг.
Тиміш (швидко одходить од вікна). О, вже й дядько Савка встали! Завтра ж неділя, чого це ви так рано схопилися?
Савка (протираючи очі). Ну, кажи, чого тобі треба тут?
Тиміш. Нудно, дядюшка, самому отут сидіти, то я собі й гомоню, щоб не задрімати.
Савка. І довго оце ти будеш тут сидіти?
Тиміш. Оце ви вийшли, спасибі вам, то я ще побуду.
Савка. І довго?
Тиміш. Дасте сірника, то й до ранку просиджу.
Савка (раптово кидається на нього з батогом). А цього ти не покуштуєш іще?
Тиміш (метко одхиляється). Е, ні, це ви дурно турбуєтесь! (Сміється.)
Савка (осміхнувшись). Меткий, вражий хлопець! (Міняючи голос.) Іди, Тимоше, сюди, я маю тебе щось питати.
Тиміш. Кажіть, я й звідціля почую.
Савка. Батько ходив до економії?
Тиміш. Ходили.
Савка. І що ж — узяв?
Тиміш. Три десятини.
Савка (підступаючи ближче). По тринадцять?
Тиміш. По одинадцять.
Савка (наближаючись знову). Бач, я ж казав, що немає чого хапатися.
Тиміш (одступає назад, сміється). Ой і хитрі ж ви, дядьку, тільки не на того напали: я й думку вашу знаю! (Іде з двору.)
Савка. Зажди, я ще скажу тобі щось!
Тиміш. Хай уже краще другим разом.
Савка. Ну, іди ж ото, вражий сину, та й не оглядайся!
Тиміш. Не журіться, я далеко не зайду.
Савка. Слухай, Тимоше, кажу тобі без жартів, дай нам спокій! Та того, що ти загадав, не буде. Правду кажу! А то щоб ми ще й не посварилися з тобою!
Тиміш. Буде чи не буде — побачимо далі. (Пішов.)
XII
Савка (довго й люто позіхає, крутячи незадоволено головою). Ху! І де ти в лихої години взявся, бусурменський парубче!.. Так же був заснув... (Новий наступ позіхот, ще лютіших.) Сказився б ти йому, вражий сину.
Чути парубочі вигуки:
(Прислухається.) Та й ні втоми їм, ні угаву немає! (Зіває як не перерветься.) Тьху! (Пішов.)
З гамору десь виривається на селі пісня-дует:
Ой у полі вітер віє,
А жито половіє,
Що парень дівчину вірнесенько любить,
А зайнять не насміє...
Щебечуть солов'ї.
XIIІ
Виходить Тиміш із опудалом. Становить його проти вікна, чіпляє до його папір і починає на два голоси розмову.
Тиміш. Добривечір!
— Здорові.
— А чи тут живе Савка Щербина?
— Тут, а нащо він вам?
— Коло млина у нашому Брусові була оце рада — парубків та дівчат громада. Розмовляли, дивувалися, що всі дівчата на вулиці, а Щербининої Олени немає. Писарів скликали, на папері писали, до Савки Щербини пересилали: дядюшко Савко, ще й ви, тітко Василино, дівчини Олени не баріть, не гайте, на піч не ховайте, до нас швидше на вулицю пускайте, бо як не будете дівчини на вулицю пускати...
XIV
У вікні з'являється Олена.
Олена (швидко махає рукою, щоб тікав). Тимоше, Тимоше!
Тиміш. Чого, Олено?
Олена. Тікай швидше... (Побачивши опудало.) Ой лишечко, яке страшне!.. (Знову першим голосом.) Тимоше, Тимоше, ховайся швидше, бо мати вхопили рогач та побігли в комору будити батька! Швидше!..
Тиміш. Куди ж мені ховатися?
Олена (махає рукою). Швидше, швидше! Бо йдуть уже! (Сама ховається в хаті.)
Тиміш озирається навкруги, далі лізе у вікно, в хату.
(В хаті.) Куди це ти?! Ох, мені... А лишенько!
В хаті чути сміх, далі затихає.
XV
Із-за обох боків хати викрадаються Савка й Василина. Савка з батогом, Василина з рогачем. Зразу кидаються до опудала, далі мовчки спиняються перед ним.
Василина. Що воно за мара!..
Обоє розглядають опудало.
Савка. Чи в шинелі, чи в сюртуці...
Василина. І бриль на голові.
Савка. Ще й бриль цілісінький.
Василина. Чи не з панського саду це він його пририпив? (Критично оглядає опудало.) Який... (Сміється й штовхає його рогачем.) Ану, дядьку, повернися!
Тиміш (із хати). Там отой чолов'яга бумагу приніс до вас...
Савка (б'є об поли руками). Чи ти бачила отаке? Вже і в хату зашився!
Василина. Оце так! (Біжить у хату.)
Савка (швидко). Зажди, Василино, не так: стережи його коло вікна, а я побіжу в хату!..
Побіг у хату; у вікні з'являється Тиміш; Василина заміряється рогачем. Тиміш ховається. Стукає другим вікном, що за рогом хати. Василина біжить туди. Тиміш знову з'являється в першому вікні, вискакує з хати, тікає.
Василина. Ох ти ж сибірний!..
XVI
Савка (вибігає з хати). Що, втік?
Василина (здивовано). Як він утік — я й сама не знаю!..
Савка (сердито). А де ж твої були очі на той час?
Тиміш (схилившись на тин, спокійно). Та не сваріться, я тут — осьдечки!
Савка (люто). Тимоше! Іди геть, бо погано буде!
Тиміш. Та що вже буде, те й буде, а я ще ось думаю музики сюди гукнути.
Василина (сміється). Що ти вдієш із таким сибірним парубком!
Савка (до Василини). А ти й рада! Їй смішки! Коли б узяв оце не дочку, а тебе міряти батогом!..
Василина. Тю на тебе — за що?
Савка. Оце моє діло за дочкою дивитися? Сама ти ради їй не даси? Ти ж якась мати...
Василина. А ти — батько.
Савка. Та нехай вашому чорт батькові. Про мене — хоч і обоє біжіть на вулицю: і мати, і дочка! Я наробився! Я натрудився за день — дайте мені хоч раз у тиждень доспати!
XVII
Олена (виходить на поріг, плаче). Тату! Мамо! Ідіть у хату! Чого ви завелися надворі? Нащо ви людей туманите серед ночі!