Чути музики.
(Раптом кидається, радісно.) Ой мамцю, музики! (Приграє губами, робить плечима рухи, ніби танцює.) Ой мамо рідненька, ой пустіть же мене, та ще й швидше, бо як не пустите, то серце моє розірветься на дві половини! Ой-ой-ой!.. (Схиляє голову. Пауза. Переговорює матір.) Дурна! Завжди я у вас дурна! Ні, бачу, не шкода вам своєї дитини! Колись, може, і згадати буде нічим своє життя у батька. І не сходила гарно, і не згуляла вільно, тільки наробилась та нагорювалася... Ех, та що й казать. (Тихо приспівує тієї пісні, що десь на вулиці співають.)
Чорноморець, матінко, чорноморець...
(Гірко.) Мала ще ти, кажуть!.. За плугом ходити — не мала, а на вулицю погуляти — мала... Бач, яка правда на світі. (Зітхає.) Ну, дарма... Мабуть, уже мені така судилася доля, щоб мій вік молодий проминув марно. Одягнуся в чорне,— піду в черниці запишуся. Або простуджуся та й кашляти буду. (Крізь сльози.) Буду кашляти та марніти, а далі умру...
Співає соловей.
(Прислухається, далі радісно.) Мамо! Мамо! В Матвієвому саду соловейко співає. (Пауза.) Сплять уже... (Схиляється на руку, слухає соловейка, передражнює його.)
VIII
До вікна крадучись підходить Тиміш. Побачивши його, Олена полохається, далі махає йому руками, щоб не підходив. Тиміш манить її рукою, киває в той бік головою, звідки чути співи. Олена крутить головою, що не можна.
Тиміш (тихо). Ходім.
Олена (теж тихо). Не можна.
Тиміш. Чому?
Олена (вигинається з вікна, тихо, але виразно). Не пускають...
Тиміш. Хлопці й дівчата казали, щоб я без тебе й на вулицю не вертався! Я і вчора приходив по тебе.
Олена (зітхає). Не можна.
Тиміш. Ну, то і я не піду без тебе. (Підходить ближче, бере її за руку, далі за другу.)
Олена. Ой, не тисни дуже! Це, мабуть, ти скучав за мною?
Тиміш. А то хіба ні? Третій вечір, як бачив.
Олена. А дуже скучив?
Тиміш. Як скучив! (Через її плече зазирає в хату.) У вас сплять уже?
Олена. Сплять.
Тиміш. Ось як. (Цілує її.)
Олена. Ой лишенько! Тимоше, це вже ти й цілуєш мене?
Тиміш. А хіба не можна?
Олена. Бач, який ти...
В хаті мов щось тріснуло — зводить лемент Василина.
IX
Василина. А, трясця ж вашій мамі з такою роботою...
Олена (сполохано одпихає Тимоша). Мати! Мати проснулися, тікай швидше!..
Тиміш ховається за стіну, випускаючи її руки з своїх.
(Голосно до матері.) Хто ж тут такий? Нікого немає. (Пауза.) О, таке й вигадаєте: "Цілувалися"... То, може, вітер... то лист... то, мамо, вітер листом має! (Пауза.) Ну, самі дивіться. (Дає ознаку Тимошеві, щоб ховався.)
Тиміш трохи одсувається од вікна, тулиться до стіни. Олена ховається в хаті, на її місці з вікна вихилилась Василина.
Василина. А де це тут той вітер, що дівчині не дає спати? (Побачивши Тимоша.) О, а це ж що за почвара сидить під хатою?
Тиміш. Я собі прохожала людина: сів трохи спочити.
Василина. А не пішов би ти, прохожала людина-парубче, з-під вікна під три вітри? Бо як візьму рогач та займу з-під хати, то й куди тікати не втрапиш!.. Чого тобі треба тут? Що ти забув у нас? Немає тобі іншого місця сісти?
Тиміш. Це, бачте, так ваша хата, тіточко, мені вподобалась; іду собі, дивлюся: хатиночка, як лялечка, біленька, веселенька, думаю собі — дай я посиджу трохи коло цієї хорошої хати.
Василина (здержуючи усмішку). Бач, яка лисичка. Іди ж ото і не базікай мені отут! Не вспів слова сказати дівчині, та вже й із цілуванням липне! Що це вона, обцілована в мене, чи як? Не годиться, батьків сину, так робити. Де це так добрих батьків діти гуляють?
Тиміш. Тіточко, що-бо ви кажете! Та я й слухати соромлюся, як ото хто про цілування говорить! То ж од бога гріх, од людей сором. Хіба ж я цього не знаю! Та коли я що або що...
Василина (не втерпівши, сміється). І де воно зародилося отаке?
Тиміш (улесливо). Тіточко, пустіть!
Василина (набирає суворого вигляду). Кого? Куди?
Тиміш. Може, ви гадаете, що в нас на вулиці яка пустиня. У нас, тітко, немає того, як буває в інших: щоб пустощі заводили або плескали непотрібне. Поспіваємо трохи, потанцюємо та й спати ідемо. (Швидко.) У нас, тіточко, вже й скрипочка є!
Василина (зацікавлена). Ну? Вже десь і на скрипку розжилися?
Тиміш. Там скрипочка, тітко, скрипочка! Як душа! Як заграє дрібнісінько та тонісінько, то всього тебе і підіймає, так і тягне до танку!
Василина (міняючи голос). Слухай, Тимоше, я чула, що ти до танців майстер?
Тиміш. І до роботи!
Василина. Про роботу я вже не питаю! То оце я й кажу... (Несподівано жартівливо.) Чи не затанцював би ти мені якої? Люблю, як хто хороше танцює!
Тиміш (швидко). Добре, а тоді пустите?
Василина. О, ти вже зараз і договорятися. Треба ж спершу побачити, а може ж, і не варт буде!
Тиміш. То як же його без музиків?
Василина. Та кат його бери, хоч і без музиків!
Тиміш приграє на губах і танцює. Василина дивиться, милується.
Тиміш (скінчивши танок). Ху!.. (Витирає піт.) Ну, тепер пустите?
Василина (подумавши). Ні, не пущу! Приходь завтра, хай іще Савка побачить... (Регоче.)
Тиміш. Тьотю, ви ж обіщались!
Василина. Що? Та довіку цього не буде, щоб я сама дочку гулять до парубка посилала! Що це ти, схаменися! А ще розумний, кажуть!
Тиміш. Пустіть, тьотю, а то не піду звідціля!
Василина. Хоч до самісінького ранку сиди, не пущу.
Тиміш (загрозливо). Ой дивіться, тьотю! Краще пустіть без клопоту!
Василина (позіхає). Нема! Нема в мене дочок для тебе! Іди й голови моєї не мороч. (Зачиняє вікно.)
X
Тиміш сідає на призьбі, стиха насвистує, щось думає. Далі рішуче встає, підходить до вікна, з осторогою прочиняє його.
Тиміш. Ви ще, тітко, не заснули? Оце ж і мені чогось не спиться. (Позіхає.) Хочете, я скажу вам казку. Ось слухайте: був собі чоловік та жінка і була в їх дочка. Ось виросла тая дочка, треба вже їй гуляти, а її не пускають... Одного вечора дочка й каже матері: пустіть мене, мамо, на колодку, бо вже мене дівувати кличуть. А мати й каже: не пущу я тебе гуляти, іди краще до хати та лягай спати. Так. Полягали вони спати... (Таємничим голосом.) І що б же ви думали собі, тіточко,— не докажу вже, як воно саме сталося, тільки до самого божого світанку ніхто в їх і очей не зводив...
З вікна швидко висовується рука з деркачем.