— Що це ти, Миколаю? Так ти ніколи не пив,— зауважила Ганджиха, підсовуючи до нього закуску.— Сала бери, яєчні.
Іван Ганджа спорожнив свою чарку, крякнув, витер вуса, взяв помідор.
Микола швидко сп'янів.
Завжди веселий, жартівливий, зараз він сидів, мов хмара.
— Бачу я, Миколаю, кипить твоє серце. А чого?
Микола одвернувся до вікна, п'яними очима дивився у степ.
— Цей хлопець не шелихвіст якийсь... Мій земляк... Батьки його в колгоспі роблять, а він у науку пішов. Учений чоловік.
— Нащо ви мені... ну, нащо це говорите? — спитав роздратовано Микола й метнув на Ганджиху очима, сповненими злості.— Хороший та учений... Сам знаю.— І він одвернувся знову до вікна.
— Ти, стара, помовч,— озвався вже Ганджа.— Я догадуюсь, Миколаю, що в тебе на душі. Тільки дарма то все. Знаю я свою дочку... Так що ти не сумнівайся, і давай ще вип'ємо.
— Досить! Пити не хочу... і ждати її більше не хочу. Піду...
Встав, хитнувся на ногах, оглянув світлицю, наче прощався з нею навіки.
— Тяжко мені,— промовив він. І Ганджиха в його очах помітила сльози.— От тяжко, і все... Я не ображаюсь ні на кого... Вольному воля... Хіба я маленький, не розумію?.. Все я розумію... Земляк...
— Ось і вони,— сказала Ганджиха, розчинивши двері. Першою до хати ввійшла Оксана і чомусь зніяковіла, побачивши за столом Миколу.
Слідом за нею переступив поріг Мартин. Він не сподівався зустріти в хаті шкіпера і тому зніяковів теж, але першим підійшов до гостя привітатись. Глянули один одному в очі.
Мить одна, але відчув Мартин у п'яних очах шкіпера люту зненависть до себе.
— З якого часу на острові завелися пташині базари?..— запитав той глузливо. І нічого на це не відповів йому Мартин. Тільки помітив, як спалахнули образою очі в Оксани.
. Стрималась. Нічого не промовила. Та шкіпер хоч і п'яний був, а зрозумів її сповнений докору погляд.
— Пора мені. Уже, мабуть, навантажили судно.— Надів кашкет козирком набік. Завжди жартівлива й винахідлива, Ганджиха тепер розгубилася і намагалася посадити шкіпера знову за стіл:
— Та закуси добре... Візьми сала, візьми помідор солоний або кавуна попробуй.
— Нічого вже не хочу. І кавуна не хочу.— Глянув на Оксану, спитав: — Проведеш мене до моря?
Оксана мовчки вийшла за двері, а слідом за нею, не прощаючись ні з ким, залишив хату сп'янілий шкіпер.
— Такий парубок тихий та смирний... І чого б це він?..
— Перегорить... Цс буває... Це він до тебе, Мартине, приревнував...
І замовк Гаиджа, узяв пляшку, хотів налити собі ще чарку горілки, та дружина не дала:
— Що ти... жлуктиш її, як воду?.. Хай на колись буде. Ганджа підвівся, глянув на Мартина, хотів щось йому сказати, та тільки рукою махнув і почовгав у світлицю.
— Спати? Знову спати? — скрикнула Ганджиха.
— Ну баба! Ну й клята ж баба...,. Дай хоч трошки мені відпочити.— І він, скинувши чоботи, ліг на м'які подушки.
Лаяла його Ганджиха, наче у всьому, що сталося сьогодні з Миколаєм, був винен тільки він, Ганджа. На ньому зганяла вона свою злість.
— Заснув... Авжеж, заснув...— і дружина тихенько вийшла з кімнати.
— А ти чого стоїш? — напалася вже й на Мартина.— Піди глянь... П'яний Миколай... Щоб не зобидив Оксану.
Мартин вийшов з хати, а Ганджиха налила собі чарку горілки, випила, закусила квашеним баклажаном.
— Та й поганюча ж...— і налила ще півчарочки. Потім уже глянула через вікно. За горбом поволі зникали Оксана з Миколаєм. Та не йшли вони, як то бувало завжди, обнявши за плечі одне одного. А зараз попереду Оксана, а за нею, хитаючись, простує Микола. Розум його затуманюють у ці хвилини ревнощі.
— Я знаю. Я не маленький... Ходиш із ним у степ на пташині базари... Ну скажи мені, скажи правду... Ти полюбила його? — взяв Оксану за руку.
Сміливо глянула йому в очі, але нічого не відповіла. А він, хмільний, не розгадав того погляду, не відчув, що цими словами незаслужено й боляче образив її.
— Я бачу,— кричав Микола,— по очах бачу... любиш... Ну і хай... Мені що?.. Силувати не буду...— і швидко пішов до баркаса.
Не спинила. Не заспокоїла.
— Значить, правда... Любиш?..— спитав він іще раз, нестямно блиснувши очима.
— Нащо це ти говориш мені, Миколаю? — почув її докірливий, але спокійний голос.— Хіба я не вільна робити те, що мені хочеться?
— Ах так. Ну що ж, я тепер знатиму...
— Миколо, заспокойся... Невже ти міг подумати, що я...
— До .чорта! Не хочу я ділити ні з ким свого кохання. Зрозуміла? Прощай!
Не обійняла його Оксана, як то бувало завжди в час зустрічі чи прощання, не промовила ласкавого слова, не спитала, зазираючи йому в очі: "А коли ж ти знову будеш у мене?" І він усміхнеться тоді, поцілує її в губи, жартівливо промовить:
— Не скажу! Виглядай.— І вже он куди відпливе, а на березі все ще стоїть босонога Оксана, махає у повітрі білою косинкою, кричить до нього звучним голосом:
— Микола-а-аю! Чуєш мене?
— Чую,— озветься він з моря.
— Жда-а-атиму тебе в иеді-і-ілю!..
— До-о-обре!..
І засміється Микола, очей не зводячи з неї. І приємно йому, що він уже он куди відплив, а вона все ще стоїть, така мила, дорога, кохана...
, — Сонечко ти моє... Радість моя,— говорить він уголос. Ніхто не чує Миколиних слів, хіба що хвилі морські. Та чи вони ж скажуть комусь? — Люблю тебе,— вимовляє він ніжно,— дуже, дуже люблю...
Так було щоразу, коли він відчалював з острова. І все це пригадалося зараз. Кров закипала в серці. От підійшла б вона до нього, обійняла, в очі глянувши, спитала: "Коли ж тебе ждати?" І він одразу б про все забув, все простив...
Та не підходить Оксана. Стоїть, як чужа. І від того більшою стає злість на неї.
— Знав би... що таке станеться, в морі б його втопив,— говорить він, засліплений гнівом і ревнощами.
Вирвав з піску невеличкий якір, кинув у баркас і, не прощаючись, відштовхнувся від берега. Одразу підхопило і загойдало його море на зеленкуватих хвилях. Не майнула в повітрі знайома косинка. Мовчазна стояла на березі Оксана, дивилась, як усе далі й далі відпливав баркас. І коли зник уже Микола на обрії, зажурена дівчина повернулася до хати.
— А де ж Мартин? — спитала мати, помітивши, що дочка засмучена.— Миколай тебе не побив?
— Мене? — перепитала, не розуміючи, донька.