Другого дня ми були у Варшаві і там пересіли на закордонний поїзд, що без пересадки мав іти аж до самого Берліна.
У Берліні Іван Карпович вийшов з вагона ще сам і йшов по вулиці до недалекого готелю "Москва" без сторонньої помочі. А там відразу зробилося йому гірше... Минуло кілька днів без лікарської допомоги і поки достукались до Боаса, — пройшов тиждень. Росіяни-пацієнти, яких було повно у приймальній кімнаті професора, побачивши тяжкий стан Івана Тобілевича, пропустили його першим, без черги. Боас, теж, видимо, схвильований нещасливим виглядом хворого, наказав тут же помістити Івана Карповича до санаторію. Я повезла його туди сама і сама при ньому залишилась.
Скорботні враження тих останніх двох тижнів його життя тяжко і неможливо переказати словами. Зневірившись у лікарській допомозі і втративши надію на будь-який порятунок, Іван Карпович бажав тільки одного: якнайскоріше повернутись на Україну, щоб хоч умерти там, коли жити йому вже не судилось. Лікар рішуче протестував проти подорожі, запевняючи, що хворий не доїде додому, а помре в дорозі. Отже треба було придумувати різні причини, щоб заспокоїти хворого, запевнити його, що ось-ось йому стане краще і тоді ми негайно виїдемо. Так пройшло декілька тяжких днів. Туга за своїм краєм зростала з кожним днем, з кожною хвилиною і не давала йому спокою.
Майже ніколи Іван Карпович не оповідав своїх снів, а то раз, прокинувшись серед ночі, оповів мені свій сон. Снилось йому, що він протискався через якийсь натовп народу та такий, якого йому в житті не доводилось бачити. Там були і чужі, і свої, родичі й знайомі, вороги й друзі, і ще сила якогось чужого люду. "І наштовхали ж вони мене, мало не задавили". А бувало так, що, втрачаючи свідомість того, що його оточувало, він неначе бачив перед собою знайомі постаті. На стінах кімнати, на стелі, серед різних фресок і малюнків, виступали перед ним різні постаті селян: "О, це ти, Олексо? І ти, Дем'яне? Як широко на вас розвіваються свити і кожухи і шапки набакир. Певно, добре випили і радієте..."
У хвилини притомності благав, що коли йому доведеться тут померти, щоб я відвезла його на Україну, на хутір. Я дала слово, присягу і це викликало тінь радості і заспокоєння на обличчі страдника.
Одного разу йому здалось, що до нього підійшов один з найбільших його друзів молодості. Він, як на яву, сів біля нього і, обнявши його, дуже щиро промовив: "Не журись Іване-царевичу, все буде гаразд". Це був давній друг з Херсона, і Іван Карпович, розказуючи мені про це своє марення, був дуже задоволений, особливо тим, що той так міцно його обняв.
Фізичні страждання Івана Карповича були нестерпні, їх тільки притамовувало постійне прикладання льоду... І вдень, і вночі — лід, лід, щоб хоч трохи зменшити біль і гарячку...
Напередодні своєї смерті Іван Карпович прокинувся дуже веселий і заявив, що йому стало легше. Він вимагав збиратися в дорогу, наказував, щоб за день-два ми вирушили з Берліна. Увесь той день обом нам вірилось, що це було цілком можливо, і Іван Карпович, як колись, почав снувати плани, як ми надалі упорядкуємо своє життя та що будемо робити... Лікар, який оглядав хворого, звернув мою увагу на дві чорні цятки, що були на його руці, і сказав мені по-французькому: "C’est tres grave, bien grave" (це серйозно, дуже серйозно). Я тоді не зрозуміла, що він хотів тим сказати, — опісля довідалась... Серед розмови й веселого настрою Іванові Карповичу раптом зробилось погано... мова перервалась на півслові, горлом пішла кров, і він, промовивши одне лиш слово: "смерть", упав навзнаки... Через хвилину все скінчилось... переді мною було бліде, холодне обличчя покійника. Слова надто безсилі, щоб виявити весь трагізм того моменту... і я залишаю ці страшні подробиці останньої хвилини, що таять у собі якусь грізну, таємничу силу, якусь страшну загадку...
А тут отой жах втрати дорогої людини побільшився у стократ від моєї абсолютної самітності серед чужих людей, в далекому від України Берліні. Біля мене не було ані однієї близької людини, та хоч би знайомої. Мені здавалось, що з усіх бід і страждань оце останнє було найтяжче. Іван Карпович, що так любив свій край і так прагнув вмерти серед своїх людей, на своїй рідній землі, мусив усе-
таки вмерти на чужині, далеко від усього, що було дороге його серцю і до чого він летів усіма своїми думками, не маючи уже змоги підвести голови на своєму смертному ложі. Я не могла не нарікати на несправедливість долі, яка зробила так, що останнім враженням хворого було те, що він умирає на чужині. Тяжка образа і якийсь непереможний жах студили мою кров у жилах, як лютим морозом. І навіщо ще ота краплина суму й образи для людини, яка все своє життя жила не для себе, а для інших.
Все те, що я тут написала, тільки бліда тінь тієї страшної правди, що мені довелось тоді пережити.
Багато років сплило після тих подій, а я ще й досі не можу спокійно думати про це й говорити... Мені й тепер невимовно тяжко оту завісу підіймати, оту сумну завісу правди, щоб показати її у своїх спогадах. Мені здавалось, що після того, що сталося, після втрати такої великої людини і друга, усі слова будуть зайвими, холодними і лише порожнім звуком, як отой стукіт грудок землі об домовину... Як похоронний спів на цвинтарі... Але там залишалось ще його тіло, його тлінні останки — і я з ним — якась частина матеріальної чи духовної істоти — не знаю, як назвати... і тому я мушу довести свою повість до кінця. Не дай, доле, нікому того, що мені довелось пережити в ті дні на чужині. Тут, у своїй стороні, кожне з рідні, з друзів, знайомих, навіть стіни своєї хати беруть на себе частину того горя, яке судилось мені пережити одній-однісінькій на чужині. Традиційний чин похорону, всі оті сумні обряди, вони не дають думати й заглиблюватися в почуття своєї втрати, а в Берліні, в отій санаторії Боаса, була лише страшна пустка і якийсь невимовний жах охоплював душу серед тієї дзвінкої тиші величезного шпиталю, серед глухих коридорів, де кожний звук серед ночі виростає в бурю і кригою стискає серце, де кожна складка віконної занавіски, кожна риса на стіні, кожний образ на малюнках викривляється в якісь пекельні привиди, в дивовижні гримаси і простягає до тебе свої кігті, і впивається тобі в мозок. Чи оповідати про той жах, коли слуги лікарні забирали його тіло з кімнати серед ночі і опускали в якийсь підземний льох... Про те, як я ішла за ним і падала на слизьких східцях до темного, як ніч, льоху, де на чорних лавках лежали нерухомі постаті... І ні однієї знайомої душі, жодного признаку людського співчуття. Ні, помиляюсь. Один київський лікар (хай здоров буде), що в той час відпочивав у Берліні, допоміг мені сповістити депешами рідню і порадив, до кого мені треба було вдатися, щоб одержати потрібні документи на право перевозу тіла на Україну.