З цього листа видно, як піклувався Іван Карпович про своїх дітей, як він хотів, щоб усім було на хуторі добре і щоб в будучині для кожного було вигідне помешкання і незалежність. Він мріяв збудувати просторий вулик, в якому кожному членові його родини знайшлося б вигідне місце. Він бачив себе патріархом, оточеним дружною, сильною родиною. Онуків своїх він любив, не дивлячись на те, що вони своїм дитячим гамором і непосидючістю часом втомлювали його. До самого кінця свого життя він турбувався про побудову нової пристроики до хутірського будинку і силкувався звільнити своїх дітей від усяких грошових турбот.
Перебувши різдвяні свята в Києві, де ми в останній раз бачились зі своїми приятелями, ми поїхали ще й в Умань, де товариство мало кінчати сезон. Там Іван Карпович хотів ще брати участь у виставах, але сил йому забракло і він ходив тільки до театру на репетиції. Лікарі, що називали його хворобу нервовим катаром шлунку, вимагали, не гаючись, їхати до Криму або за кордон. Запевняли хворого, що кримське сонце і абсолютний спокій повернуть йому знову втрачене здоров'я. Іван Карпович вибрав Крим, бо це було місце і приступне для нас щодо коштів, і не чуже, як отой закордон, особливо Німеччина, до якої він не почував симпатії. І ми поїхали.
Ось ми знову в Криму, серед розкішної природи Ялти і Оріанди, де ще так недавно були на морському березі в спільному гурті веселих товаришів... Де ж вони? Чого самі ми, невеселі, ходимо по пустинній набережній та самотньому парку? Ходимо, а більш сидимо на лавочці проти сонечка, бо в одного з нас немає сили більше ходити. А то й їдемо візником у гори, дивимось на водоспад Учансу, на снігову вершину Ай-Петрі, на далекий обрис Чатирдагу — і чомусь ота велична краса природи не радує, як колись, серця, а тяжким сумом і тяжкою тугою його оповиває. Чорні кипариси, що підіймають високо стрункі свої колони, нагадують надмогильні пам'ятники, — і все місто Ялта було чомусь схоже на один великий цвинтар. Це враження підтримувало і море, загорнуте в оту пору року сірим покривалом туману, і сонце, мов прозорим серпанком заслонене, і жалібний крик чайок на морському березі, і тисячі безнадійно хворих, що снували там, як тіні з того світу, і наш власний настрій, з яким ми не розлучались тоді.
Крим не виправдав надій лікарів. Хвороба вже занадто була задавнена і занедбана. Весна в Криму того року була дуже холодна, повітря гостре; доводилось сидіти більше в помешканні, а коли сонце прояснилось і в одну мить усе навколо розцвіло й засміялось, то в підірваному хворобою тілі Івана Карповича не було вже сили радіти отій красі.
Сидячи отут, на сонячнім березі, і почуваючи себе ані трохи не краще, хворий почав жалкувати, що не послухав поради лікарів і не поїхав за кордон до відомого професора Боаса, якого радив нам наш київський приятель. Отже, вирішили перебути літо на хуторі, щоб потім виїхати до Берліна. Іван Карпович залишив Ялту. Довелося ще намучитись, переїжджаючи морем до Одеси, а звідтіля на хутір залізницею.
Перебування на хуторі теж не врятувало хворого. Воно не вигоїло ані розладнаних нервів, ані тяжкої хвороби. Раніше Іван Карпович ніколи не звертав на себе уваги, піклувався тільки про інших, а тепер прагнув, за всяку ціну, життя і здоров'я, але було вже запізно. Останнє перебування на хуторі, серед любимих дітей та онуків, замість бажаного спокою було лише великою турботою для хворої людини. І тут доля до нього була немилосердною. Тихе пристановище на селі, на лоні природи, до якого він усе життя линув, здалося йому тепер нестерпним. Того літа на хуторі зібрались усі діти зі своїми подружжями та малими, яких було аж дев'ятеро. Кожна дитина по-своєму виявляла радість свого існування. Всі вони бігали й галасували щосили.
У той час на хуторі жив і хазяйнував постійно син Івана Карповича Юрій Іванович зі своєю дружиною Наталкою та дітьми Андрієм, Назаром і Галею. Їм треба було мати користь від хутора, бо з цього вони мусили жити. Тому їхнє хазяйське колесо гуркотіло без упину, від світанку до смеркання, незважаючи ні на що. Завжди чувся крик і метушня дітей, завивання на ланцюзі собаки, ґерґотання гусей та індиків під вікнами, чомусь цього літа таких галасливих, що аж у голові лящало, змагання між собою та лайка двірської челяді, — це все було звичайним хазяйським антуражем для здорової людини, а для людини хворої, знервованої ставало з кожним днем усе більше й більше неможливим. Для того, щоб бути далі від того "базару", Іван Карпович вибрав собі місце у садку, під розложистою яблунею, і там цілими днями лежав на ліжку й тільки надвечір ішов до хати. Селяни приходили сюди поговорити з ним і попрощатись. Баби й дівчата прощалися з ним, як востаннє, плакали й голосили. Це не дуже радісно настроювало хворого, і він усе більше почав сподіватися, що вилікується тільки за кордоном.
Негайно, за допомогою брата Петра, який жив у Єли-саветі, були виправлені закордонні паспорти, і ми, попрощавшися з хутором і дітьми, 1 серпня 1907 року поїхали за кордон. Цілий гурт дітей і онуків вийшов з хати, прощаючись з батьком-дідом. Всі плакали, бо кожному з них було очевидно, що вже останній раз у житті його бачать...
Проїжджали ми через Київ і затримались там днів на два для відпочинку. Панас Карпович Саксаганський скликав консиліум з трьох найкращих київських професорів, які сказали, що подорож до Берліна не може вже допомогти хворому, що на його порятунок немає жодної надії. Але як це сказати хворому? Як утримати його від подорожі в далекий край, коли він так прагне туди їхати? Це — показати йому все його безнадійне становище і тим самим отруїти йому останні його дні.
Саме в той час, цілком випадково, приїхали всі наші товариші, що переїжджали з одного місця на друге, і зупинились у Києві на один день. Усі вони побували тоді в нас, прощаючись зі своїм старим товаришем і вчителем. Не було жодного сумніву, що їхній жаль і співчуття до хворого були правдиві і сльози їхні були щирі, але всі оці сумні проводи, оці наявні докази співчуття від цілого гурту своїх і чужих людей страшенно хвилювали Івана Карповича. "Не плачте ви так по мені, не жалійте мене, а то я вже сам над собою почну плакати", — сказав він мені, від’їжджаючи.