Найбільше гнітило Івана Карповича під час хвороби те, що роботи в нього було багато, а сил для виконання її дуже мало. Він уже не міг писати цілими ночами, як колись, а давно вже задумані теми так і просилися на папір.
Другим завданням, яким турбувався Іван Карпович і якому теж не довелося здійснитись,— було утворення театральної спілки, у програмі якої кожний її параграф, кожний пункт були б ланками неначе одного великого ланцюга, що зв'язав би в одне неподільне ціле всю артистичну сім'ю. Пам'ятаю добре, як одної безсонної ночі Іван Карпович почав мені цитувати, немов з книжки, всі головні основи і підвалини такої спілки, і все у нього виходило тоді так логічно, гарно, гуманно, продумано і зрозуміло, що я й досі шкодую, чому я тоді не записала тих думок на свіжу пам'ять. У тому статуті все було взято до уваги: і талант, і взаємовідносини сил, і всі складні умови артистичної спілки, що мали відрізнятись від типу інших професій.
Третьою мрією Івана Карповича, про яку він думав усе своє життя і про яку зітхав надаремно, — було бажання організувати невеличкий артистичний гурт, в п'ятнадцять-двадцять учасників, щоб утворити театр для села, який би грав по українських містечках та селах спеціально вибраний цінний репертуар.
Адміністративна заборона грати по селах завжди викликала в Івана Тобілевича обурення. На його думку, великий чинник культури і освіти — театр — залишився, неначе якась іграшка, приступним лише заможному прошарку населення міста. Він не міг пролити ані одного променя освіти в темні сільські маси. А тимчасом одна така вистава, яку нам пощастило дати на селі, довела ясно, яке значення може мати театр для селян. Вона показала, що селяни можуть дивитись виставу з великою увагою, розуміти зміст п'єси і робити свої висновки. Я мушу сказати більше, — що селяни поставились до п'єси з більш глибоким розумінням, ніж глядачі міста. Це було в Кременчуці, за кілька років до смерті Івана Карповича. Одна дідичка, яка була дуже поступовою людиною і захотіла зробити для селян свого села приємну несподіванку, запросила наш гурт приїхати до неї і показати комедію Тобілевича "Сто тисяч". У тому селі, заходами сільського учителя, було вже улаштовано сцену й декорації. Грали ми виключно для селян, і ця вистава довела правдивість думок Івана Карповича про ту велику користь, що її міг би дати театр селянам, якби дозволено було давати вистави на селі. Враження артистів від цієї виняткової аудиторії і враження селян від вистави залишили в серцях одних, і, напевно, й других, нічим не стерті спомини. Для нас, акторів, ця вистава на селі, у природному, натуральному оточенні була якимсь цілющим струмочком живої води для наших втомлених тоді нервів.
Вінок з колоссям жита і пшениці, — бо діялось це у жнива, — перев'язаний вишитим рушником, був надовго дорогою згадкою про цю незабутню виставу. Він тішив водночас і автора, і артиста.
Неминучі наслідки пережитих тяжких подій привели до скорого і невблаганного кінця життєвого шляху Івана Карповича Тобілевича. Подаю уривок з його листа до синів і дочок, що жили тоді на хуторі, і в тому листі сам він розкаже про свої фізичні й моральні почування:
"Любі мої, кохані діти! Сили мої мене зрадили. Будучи в Харкові, я в останні 16 день не брав участі в виставах — думав: одпочину і енергія підніметься. Увесь цей час лічився. Тим часом енергія не піднялась, апетиту, як не було, так і нема, — і, почавши в Сумах грати, я побачив, що довго так силувати себе я не можу — і от ми рішили з мамою покинути театр серед сезону. З цього видко, як мені тяжко, коли я мушу покидати любиме діло в розгарі сезону. Що робить? Тепер виникає питання, де нам жити?
В Києві буде дорого коштувати. А при тому, що я хворий, нам треба мати добре помешкання, де б було і повітря, і тепло, і спокій, а все це коштує, та ще коштує. Знову, як я подумаю про ті потреби, яких вимагає від мене моя хвороба, — бачу, що це можна мати тільки за дорого, живучи в городі — сам не знаю, що робити. Нарешті, все-таки схиляюся до мислі осістися на хуторі, бо коли на хуторі витратити половину того, що мені тут коштує, то, очевидно, життя моє буде не гірше, а навпаки, краще, ніж тут в переїздах і поневіряннях в такий час, коли мені бракує здоров'я. Столова і батькова кімната та ще та, де живуть Юрки, мусять устроїти дитячу колонію і одну сім'ю; а друга може бути в світлиці: нам же треба нашу кімнату, щоб дітлахи в часи мого спочинку були ізольовані, щоб і я був спокійний, і їм було добре. Обрахуйте там на місці, як це зробить, щоб усім нам було добре. Порадьтесь. Обміркуйте. Коли це буде неможливо, то ми з мамою до тепла перебудемо в Києві. Час ще є. З божою поміччю я надіюся ще до різдва грати в Сумах. На різдво поїду в Київ, там, не граючи, перебуду празники, побачу, як буду себе почувати, і вже після нового року напишу вам конечне моє рішення. А тим часом ви напишіть колегіальне слово, чи буде нам добре жити на хуторі, чи матиму я потрібний для хворого спокій. Прибудування зробити, неодмінно треба. При такій будівлі, як я намітив, може жити чотири мешканці і при тому кожний навіть сімейний мешканець буде цілком автономний, коли не зорганізує спілки. Ох, який би я був радий, щоб мені діждати цієї будівлі і побачити, як цей величезний вулик буде густи від бджілок... та бог милостив; може й діжду. Думаю, що він не дорожче коштуватиме, як 3000. Не зразу їх треба, а потроху. Дерево дадуть в борг, для майстрів у мене є гроші, а там притече щось із Москви
(авторський гонорар), а там і заробити щось можна. Треба тільки, щоб я видужав, а поки дім буде будуватись, я щось напишу, а хтось те щось купить — ось і підлоги на весь будинок. Будьте здорові, всі мої любі діти, мої дорогі онуки. Благословляю вас і бог вас благословить. Любящий вас Іван Тобілевич".
Думаючи подати тільки уривок, я, як бачите, переписала лист увесь, від слова до слова. З цього читач може уявити собі багато з того, чого я не торкалася згадками: це родинне життя Тобілевича. Діти — два сини і дві дочки — скінчили вже науку. Сини поженились. Старша дочка Орися вийшла заміж і, після закінчення японської війни, всі вони приїхали на хутір. Юрко почав знову господарювати і жив там постійно. Назар, що працював уже на цукроварні, приїхав з родиною у гості так само, як і Орися зі своїм чоловіком. Марія теж була на хуторі, закінчивши свою науку в Парижі.