Формальності виправлення паперів тривали два дні, — як я не збожеволіла тоді, — сама не знаю... Швейцар санаторію, старенький німець, що допоміг мені приїхати на залізницю, побачив, що зі мною щось не гаразд коїться. Він зрозумів, що я протягом усіх тих днів турбот нічого не їла. Він, нічого не питаючи мене, пішов і купив за свої гроші шматок хліба і склянку пива та приніс мені до вагона. Віддаючи мені їжу, він при цьому так ласкаво тиснув мені руку і щось потішаюче говорив мені, що дійшло до самого мого серця, хоч я німецької мови й не знала. Співчуття цієї простої, старенької людини глибоко зворушило мене і надовго запам'яталось.
В Олександрівським я мала добру рахубу з жандармами, які не хотіли пропустити тіло через кордон. Цілий день я протинялась там, благаючи їх. Заплатити я не могла, — в мене вже не було грошей, а вони, очевидячки, хотіли одержати грошовий викуп за свій дозвіл. Несподівана зустріч із земляком Трояном визволила мене з біди. Довідавшись про моє лихо, він страшенно схвилювався і зараз же оповістив гурток українців, що там жили. Всі турботи щодо одержання дозволу на провоз тіла через кордон він узяв на себе. Українці зібралися біля труни письменника і поклали перший вінок від громадянства. Якась добра дівчина обійшлася зі мною, як рідна сестра, завела до себе в хату, нагодувала і влаштувала мені ліжко, щоб я могла переночувати в неї і відпочити.
У Варшаві мене зустрів Панас Карпович Саксаганський. Побачивши його, я йому зраділа так, як ніколи не раділа в житті. Тепер я вже була певна, що ми довеземо тіло туди, куди просив його перевезти за життя Іван Карпович.
Стараннями Панаса Карповича з головного урядового центра було розіслано накази, щоб ніде не затримували по дорозі тіло. Моя подорож з Берліна тривала цілий тиждень і тільки на восьмий день наш вагон прибув на станцію Шостаківку.
На пероні, на вокзалі й за вокзалом юрмився селянський люд. Селяни з навколишніх сіл, старі, молоді, діти, прийшли зустрічати й проводжати в останню путь свого письменника й друга. Він же писав про них і присвятив свій талант письменника й актора для того, щоб привернути увагу всього суспільства до злиденного життя селянина й збудити навіть у кам'яних серцях співчуття до нього. До кого ж вони тепер підуть зі своїми жалями та скаргами? Серед натовпу людей чувся плач. Але коли виносили з вагона тяжку труну і ставили її на широку, прикрашену килимами площадку, серед народу раптом запанувала мертва тиша. Пара круторогих сірих волів, які мали везти тіло Івана Карповича додому, стояла спокійно, але похмуро: неначе й вони відчували всю сумну урочистість тієї хвилини. Червоні стрічки, що прикрашали собою їхні роги, сумно розвівалися на степовому вітрі і теж неначе свідчили своїм кольором про тяжку й непоправну жалобу. Тиша урвалася. Почулися голоси, і похоронний кортеж вирушив в бік села Кардашеви, де колись починав жити й працювати Іван Тобілевич. Кардашева була на дуже близькій відстані від нашого хутора. Там була церква, в якій залишили тіло Івана Карповича на ту ніч.
Опріч селян, зустрічати тіло Івана Тобілевича приїздило багато народу, здебільшого представники різних громадських організацій.
Повільно й поважно ступали круторогі, яскраво маячили червоні стрічки, і народ широкою річкою сунув за труною Івана Карповича. Йшли люди суцільною юрбою, й битим шляхом, і по полях, понад шляхом, і здавалось, що ота жива річка не має берегів.
Другого дня той самий кортеж серед величезної юрби селян з усіх сіл повіз тіло Івана Карповича через поля до його хати, де було відправлено панахиду, а потім, лугом, понад річкою, — на цвинтар села Карлюжини, до вічної тихої пристані.
Похорон відбувся так само урочисто, як і подорож до кладовища. Така ж урочиста тиша запанувала серед людей, коли, після численних промов останнього прощання з небіжчиком, почали спускати блискучу під сонцем труну до її останньої домівки. Домовина була перед тим старанно обкладена дубовими балками. Не кваплячись, з напруженою увагою, син Івана Карповича Юрій Іванович власноручно зробив стелю над труною з таких самих міцних дубових балок. Останній вияв турботи за рідного батька, щоб відгородити його тіло від вогкої землі і тим уберегти його від тліну. Заходи, потрібні, звичайно, для тих, що ще лишилися жити на світі. Такі турботи неначе полегшують горе від втрати.
Поховали його поруч з могилою батька, і той величезний дубовий хрест, що його приготував син Іван для батьківської могили, було поставлено поміж двома рідними могилами. Дуби, які були куплені Іваном Карповичем ще за його життя, лежали довгий час на подвір'ї хутора, і Іван Карпович любив сидіти на них і не раз наказував своїм дітям поставити і йому такого самого хреста, як він оце споряджає для свого батька, а вийшло не так, як сподівалося: один і той самий дуб послужив і батькові, і синові.
Отак скінчилось життя Івана Тобілевича, отак закінчилась його праця, його діяльність. Обірвалась сумною, недокінченою піснею... Перечитуючи усе, що мною тут написано, я відчула, що протягом усієї повісті бринить одна якась скорботна, жалібна нота. Це вийшло проти мого бажання і по відношенню до Івана Карповича — зовсім несправедливо. Адже ж у натурі його, у ставленні до людей ніколи не було ніяких жалібних і сумних нот. Тільки в надзвичайних випадках і тільки в листах до своїх рідних він, і то не завжди, признавався в тому, що йому було тяжко, а в щоденному житті він завжди був надзвичайно врівноважений і веселий товариш. По всіх колючках життя він ступав рішуче й сміливо, без усякої скарги. Маючи великий запас веселого гумору, що був властивий його характеру, він завжди підтримував в усіх тих, що оточують його, бадьорий дух, вселяв у нас почуття віри в майбутнє. Почувалось, що він хазяїн життя, що він ним керує, переборюючи всі несподівані злигодні. Одного не зміг він побороти — смерть.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
НА РОЗДОРІЖЖІ
Хутко й безупинно лине час, відраховуючи свої хвилини, роки й сторіччя. Ні на одну мить він не може спинитись, які б не були події й світові катастрофи. Як би не боліло серце людини, який би не був її глибокий розпач, а проте в природі все йде й відбувається за певними законами. Доводиться, хоч-не-хоч, зустрічати ранок, бачити, як сонце у постійному русі творить день, а пізніше зустрічати вечір і ніч. Ніщо в природі не змінює свого призначеного шляху і нічим не виявляє й тіні співчуття до горя людини. Вся навколишня природа здається такою холодною й байдужою, коли серце людини стогне від болю.