Гордий собою, я сів із Ларсеном і Мод за стіл. Слова мої розв’язали суперечку чи принаймні поклали їй край.
Того дня Вовк Ларсен був на диво балакучий — я ще ніколи не бачив його такого. Здавалося, ніби його розпирає нагромаджена енергія, що шукає собі виходу. Майже зразу ж він розпочав дискусію про кохання. Як звичайно, він дотримувався чисто матеріалістичного погляду, а Мод ідеалістичного. Щодо мене, то я не брав участі в суперечці й тільки вряди-годи докидав слівце.
Він говорив піднесено, на Мод також найшло натхнення. Іноді я губив нитку розмови, стежачи за її обличчям. На ньому рідко грав рум’янець, але того вечора воно аж пашіло й дихало життям. Говорила вона дуже дотепно й, видимо, тішилася суперечкою не менш ніж Вовк Ларсен — а він тішився нею надзвичайно. Не знаю, з якої нагоди,— бо, задивившись на кучерик, що вибився з зачіски в Мод, я не дочув, про що саме зайшла мова,— Ларсен процитував слова Ізольди, які вона промовляє в Тінтаджелі 21:
Я найщасливіша поміж жінками,
Що радощів гріха зазнала у нестямі,
І цей переступ мій — прекрасний...
Якщо раніше, читаючи Хайяма, він і в його вірші вливав свій песимізм, то тепер Свінбернові рядки бриніли в його устах захоплено, навіть тріумфально. А читав він дуже гарно, так, як треба. Щойно він скінчив, як Луїс просунув голову в кают-компанію й прошепотів:
— Чи не можна тихіш? Туман піднявсь, а попереду якийсь пароплав перетинає наш курс, видно вогні лівого борту.
Вовк Ларсен так швидко вискочив на палубу, що, поки ми вибігли за ним, він уже встиг закрити люк над мисливським кубриком, звідки летіли п’яні вигуки, і метнувся зачиняти люк на баку. Туман хоч і не розійшовсь, але піднявся вгору, застеливши зорі, і ніч була темна-темнісінька. Просто поперед нас я побачив два вогні, червоний і білий, і до мене долинув стугін машини. То, безперечно, була "Македонія".
Вовк Ларсен повернувся на ют; ми стояли втрьох, занімілі, стежачи за вогнями, що швидко пропливали спереду.
— На моє щастя, в нього немає прожектора,— сказав Вовк Ларсен.
— А що, якби я оце голосно крикнув? — спитав я пошепки.
— Тоді все пропало б,— відповів він.— Але чи подумали ви, що сталося б відразу після цього?
І не встиг я поцікавитись, що ж би сталося, як він схопив мене своїми горилячими руками за горло і, ледь-ледь стиснувши, дав на здогад, що запевно скрутив би мені в’язи. А втім, він зразу відпустив мене, і ми знову втупилися в вогні "Македонії".
— А що, якби закричала я? — спитала Мод.
— Ви мені занадто подобаєтесь, щоб вас покривдити,— сказав він лагідно, і така ніжність та ласкавість бриніли в його голосі, що я аж здригнувся.— Але однаково не робіть цього, бо ту ж мить я скручу в’язи містерові Ван-Вейденові.
— Тоді я дозволяю їй крикнути,— сказав я зухвало.
— Не думаю, щоб міс Брустер зважилася пожертвувати другим світилом американської критики,— глузливо засміявся він.
Більше ми не розмовляли; ми вже так звикли одне до одного, що мовчанка нас не гнітила. А коли червоний і білий вогні зникли, ми повернулися в кают-компанію кінчати перервану вечерю.
Вони знову заходилися цитувати вірші, і Мод прочитала "Іmpenitentia ultima"22 Доусона. Вона читала чудово, але я стежив не за нею, а за Вовком Ларсеном. Мене загіпнотизував той заворожений погляд, яким він дивився на Мод. Він просто себе не тямив, і я помітив несвідомий порух його вуст, що переказували слідом за нею слово по слові. Ось вона дійшла до рядків:
І коли погасне сонце, очі милої хай світять,
Скрипка в голосі коханім заспіва мені востаннє.
—І в вашому голосі скрипка співає,— перебив її Ларсен зненацька, і його очі спалахнули золотими вогниками.
Я мало не скрикнув з радощів, побачивши її самовладання. Вона закінчила останню строфу, не затнувшись, і непомітно перевела розмову на безпечніші стежки. Я сидів, немов очманілий. З мисливського кубрика долинав крізь переділку п’яницький галас, а чоловік, якого я боявся, і жінка, яку я кохав, розмовляли й розмовляли без кінця. Зі столу ніхто не прибирав. Матрос, що заступав Магріджа, очевидячки, бенкетував зі своїми товаришами в кубрику.
Якщо Вовк Ларсен досягав коли-небудь вершини життя, то саме в ту хвилину. Час від часу я відривався від своїх власних думок, щоб послухати його, і слухав приголомшений, скорений його надзвичайним розумом, зачарований його палкою проповіддю бунту. Було згадано неодмінний приклад — Мільтонового Люцифера, і Ларсенів гострий аналіз цього образу, яскравість його змалювання ще раз показали мені, що в Ларсені згинув неабиякий талант. Мені мимоволі спав на думку Тен 23, хоч я був певен, що Ларсен ніколи не чув про цього блискучого, дарма що небезпечного мислителя.
— Він боровся за справу, приречену на невдачу, і не злякався громів господніх,— сказав Вовк Ларсен.— Його кинуто до пекла, але не розбито. Він повів за собою третину божих ангелів, підбив людину, щоб і вона повстала проти бога; і більшу частину всіх людських племен привернув на свій бік і обрік на вічне пекло. А чому його було вигнано з неба? Може, тому, що він був гірший за бога? Не такий гордий? Не мав таких високих прагнень? Ні! Тисячу разів ні! Бог був дужчий. Як це сказано: "Його звеличила потуга грому". Але Люцифер — вільний дух. Служачи комусь, він задихався. Він вибрав страждання на волі, а не щастя вигідного рабства. Він не хотів служити богові. Він не хотів служити нікому. Він не був попихачем. Він стояв на власних ногах. То був індивід!
— Перший анархіст,— засміялася Мод, устаючи і збираючись іти до себе в каюту.
— Тоді виходить, що добре бути анархістом! — вигукнув Вовк Ларсен. Він також підвівся і, дивлячись просто на неї — вона спинилась біля дверей своєї каюти,— продекламував їй:
...Принаймні хоч отут 24
Спізнаєм волю ми. Усемогутній
Бодай нас звідси виганять не буде.
Тут правитимем ми. І хай це пекло,
Все ж варто правити, бо краще бути
Царем у пеклі, ніж рабом на небі.
То був гордий виклик могутнього духу. Він уже замовк, а в каюті, здавалося, ще лунав його голос; він стояв похитуючись, високо піднявши голову, і його бронзове обличчя сяяло, а очі, що світились золотими іскринками, дивилися на Мод палко, ніжно і владно, по-чоловічому владно.