Пили всі. Пили поранені. Пив помічник мій Уфті-Уфті. Тільки Луїс стримувався: він лише пригублював свого кухля, але кричав і розорявся так само, як і решта. То була чиста вакханалія. Вони галасували, згадуючи сьогоднішню битву, сперечались, а то, розчулившись, браталися з людьми, з якими недавно билися. Полонені й переможці гикали, обійнявшись, і присягалися якнайстрашнішою присягою любити й шанувати одні одних. Вони оплакували знегоди минулі й знегоди майбутні, що чекали на них у залізних лабетах Вовка Ларсена. Всі кляли його і розповідали страхіття про його жорстокість.
Химерне то було й страшне видовище: тісний кубрик з койками попід стінами, хистка підлога під ногами раз у раз підстрибує й перехиляється, чудернацькі тіні від тьмяної лампи то витягуються, то коротшають, повітря аж густе від чаду, людського поту, йодоформу — і розпалені обличчя, вже не людські, а напівзвірячі... Я приглянувся до Уфті-Уфті — він тримав кінець бинта і дивився на все це своїми гарними оксамитними очима, що блищали в світлі лампи, як очі оленя, однак я знав, що попри оту його ніжність, делікатність, майже жіноче лице і постать, у ньому сидить первісний дикун. Я звернув увагу на хлопчаче обличчя Гаррісона, завжди таке лагідне, а тепер спотворене від люті; він розповідав захопленим у полон матросам, на яке пекельне судно вони потрапили, і сипав прокльони на голову Вовка Ларсена.
Одно Вовк Ларсен і Вовк Ларсен, знову й знову він, гнобитель і мучитель, Цірцея 20 в чоловічій подобі, а вони — його свині, його жертви, що плазують перед ним і обурюються тільки нишком або сп’яну. "А я? І я його свиня? — подумав я.— А Мод Брустер? Ні!" Я зціпив зуби від злості й рішучості, і матрос, що його я перев’язував, аж тіпнувсь під рукою, а Уфті-Уфті зацікавлено глянув на мене. Тіло моє враз ніби налилося силою. Моя щойно народжена любов робила з мене велета. Я нічого не боявся. Я досягну своєї мети, навсупір усьому, навсупір самому Вовкові Ларсенові, дарма що тридцять п’ять років прогибів над книжками. Все буде гаразд. Я доможуся свого. Надиханий відчуттям тої сили, я відвернувся від цього ревучого пекла і вийшов на палубу, де туман примарно плив повз нас у нічному мороці, а повітря було свіже, чисте й спокійне.
У мисливському кубрику теж було двоє поранених, і там робилося те саме, що й у матросів,— тільки Вовка Ларсена не лаяно. Опинившися знову на палубі, я зітхнув із полегкості і пішов на корму, в кают-компанію. Вечеря була вже готова; Вовк Ларсен і Мод чекали на мене.
Усі на його судні поспішали впитись, але він залишався тверезий, навіть губів не обмочив. Він не важився пити, бо міг покластися тільки на Луїса й на мене, а Луїс до того ще стояв біля штурвала. Ми пливли серед туману без сигнальника й без вогнів. Я дивувався, що Вовк Ларсен дозволив на судні таку розперезану пиятику, але він, видно, знав психологію своїх людей і найкращий спосіб змити пролиту кров, а ворожнечу обернути на приязнь.
Перемога над Смертю Ларсеном, здавалося, відживила його. Напередодні ввечері він добалакавсь до своєї "чорної нудьги", і я сподівався щохвилини якогось вибуху. Але нічого не трапилося, і він був тепер у доброму гуморі. Мабуть, успіх, що дав йому стільки шлюпок і мисливців, нейтралізував звичайну реакцію. Та хай там як, а меланхолія його минулась, і диявол не прокинувся в ньому. Так я міркував тоді; але як мало я знав його! Чи не в ту саму хвилину він обмірковував найжахливіший свій вибрик.
Тим часом, увійшовши до кают-компанії, я застав капітана у чудовому настрої. Голова в нього не боліла вже кілька тижнів, очі його були блакитні, як небо, обличчя бронзовіло здоровою засмагою, життя струміло в жилах могутнім потоком. Чекаючи на мене, він вів з Мод жваву розмову. Темою тої розмови була спокуса. Як я зрозумів із кількох почутих слів, Вовк Ларсен доводив, що спокуса тільки тоді спокуса, коли людина не встояла і піддалася їй.
— Зважте самі,— казав він,— людина робить те чи інше тому, що хоче цього. У неї багато бажань. Вона може хотіти уникнути болю або зажити насолоди. Але хоч би що вона робила, вона це робить тому, що хоче цього.
— А припустімо, що вона хоче зробити дві речі, з котрих одна виключає можливість другої? — перебила його Мод.
— Ось до цього я й провадив,— відказав він.
— Душа людини якраз і виявляється у виборі одного з цих бажань,— казала вона далі.— Якщо це добра душа, вона вибере добрий вчинок; зла душа зробить навпаки. Все вирішує душа.
— Нісенітниця! — вигукнув він нетерпляче.— Все вирішує бажання. Ось, скажімо, людині хочеться напитись п'яною. Але вона й не хоче бути п’яною. Що вона зробить? Як вона вчинить? Людина — іграшка, невільник своїх бажань. Із двох бажань вона кориться дужчому, оце й усе. Душа тут ні до чого. Як можна, відчуваючи спокусу напитись, не напитись? Якщо бажання залишитись тверезим візьме гору, то це просто тому, що воно сильніше. Спокуса не відіграє тут ніякої ролі, коли тільки...—він спинився, щоб обміркувати нову думку, що зродилась у нього в голові:― ...коли це тільки не спокуса залишитись тверезим! — І засміявся: Ха-ха-ха! А ви як думаєте, містере Ван-Вейдене?
— Я думаю, що обоє ви сперечаєтеся за дурниці,— сказав я.— Душа людини — це й є її бажання. Або, коли хочете, душа — це сума бажань. Тому ви обоє помиляєтесь. Ви, Ларсене, розглядаєте бажання окремо від душі, а міс Брустер бере душу окремо від бажань, а фактично душа й бажання — це те самісіньке. Але,— вів я далі,— міс Брустер має рацію, доводячи, що спокуса це спокуса, незалежно від того, піддалася людина чи встояла. Вітер роздимає вогонь, поки той не спалахне грізною пожежею. Бажання — як той вогонь. Чи ви споглядаєте об’єкт свого бажання, чи вам його хтось по-новому, принадно змальовує, чи ви пізнали його з нового боку — все це розпалює бажання так само, як вітер роздмухує вогонь. В цьому й полягає спокуса. Це вітер, що роздмухує бажання, поки воно опанує людину цілком. Ось що таке спокуса. Часом вона не така сильна, щоб роздмухати бажання в пожежу, проте коли вона хоч якоюсь мірою розпалює його, то це однаково спокуса. І, як ви самі кажете, людина може спокушатись і на добре й на лихе.