Знову той самий невимовний жах загорівсь у неї в очах, і вона сказала майже пошепки:
— Ви самі Люцифер.
І зачинила за собою двері. Вовк Ларсен постояв із хвилинку, дивлячись їй услід, але, стямившись, обернувся до мене.
— Я зміню Луїса за штурвалом,— сказав він мені уривчасто,— і покличу вас, щоб ви змінили мене опівночі. Ідіть краще та засніть.
Він натяг рукавиці, надів кашкета і піднявся трапом, а я, послухавшись його ради, пішов спати. Одначе, хтозна-чому, ніби від якогось таємничого передчуття, я ліг не роздягаючись. Хвильку я прислухався до галасу в кубрику і мріяв про кохання, що так несподівано об’явилося мені.
Але відколи опинився на "Привиді", я завжди спав міцним, здоровим сном, і скоро галас та спів ніби подаленіли, стихли, я заплющив очі й заснув як мертвий.
Не знаю, що розбудило мене, але проснувся я, вже стоячи на ногах. Усе в мені тремтіло відчуттям якоїсь небезпеки, немов підняв мене голос сурми. Я кинувся до дверей і розчинив їх. Лампу в кают-компанії було вкручено. Я побачив Мод, мою Мод, що борсалася, вириваючись із залізних обіймів Вовка Ларсена. Я бачив, як вона даремно б’ється, пручається, впирається головою йому в груди, намагаючись від нього визволитись. Я скочив наперед і вмить опинивсь біля них.
Коли Ларсен підвів голову, я вдарив його кулаком в обличчя; та жалюгідний то був удар. Ларсен заревів дико, наче звір, і відіпхнув мене рукою. Тільки відіпхнув, але в його руках була така нелюдська сила, що я відлетів, немов м’яч, і проломив спиною двері до каюти, де жив колись Магрідж. Насилу вилізши з пролому, не відчуваючи болю, а тільки лють, що пойняла мене всього, я знову порвався до Ларсена. Здається, я теж голосно закричав, вихоплюючи ножа, що висів у мене на поясі.
І враз щось тут сталося. Вони відсахнулись одне від одного. Я, стрибнувши до нього з піднятим ножем, не вдарив однак, спантеличений тим, що побачив: Мод сперлася на стіну, держачись за неї рукою, а Ларсен заточився, ліву руку приклав до лоба, закривши нею очі, а правою почав якось розгублено мацати навколо. Врешті він намацав стіну і, здавалося, відчув чисто фізичну полегкість, ніби не тільки знайшов опору, а й зрозумів, де він.
Мене знов охопила жадоба крові. Всі кривди й зневаги, що я зазнав, усе, що я та інші витерпіли від нього, яскраво постало переді мною, вся жахливість того, що така людина існує на світі. Не тямлячи себе, я підскочив до Ларсена й ширнув його ножем у спину. Я зразу збагнув, що тільки легко поранив його, бо ніж уперся в лопатку, і підняв руку, щоб ударити влучніше.
Але Мод, що бачила мій перший удар, закричала:
— Не треба! На бога, не треба!
На мить я опустив руку, та тільки на мить. Я знову підняв ножа, і Вовк Ларсен напевне загинув би, якби вона не стала між нами. Вона обняла мене руками, її кучері лоскотали мені обличчя. Серце мені якось дивно затьохкало, але й лють моя ще зросла. Мод сміливо дивилася мені в очі.
— Заради мене! — просила вона.
— Заради вас я його й уб’ю! — крикнув я, обережно силкуючись вивільнити руку.
— Тс-с...— сказала вона і поклала мені пальці на губи. Дотик їхній був такий приємний, такий невимовно приємний, що мені захотілось їх поцілувати, попри весь свій гнів, але я не насмів.— На бога, прошу вас,— мовила вона і обеззброїла мене цими словами, як щоразу й потім обеззброювала.
Я відступив, сховав ножа в піхви і глянув на Вовка Ларсена. Він ще притискав свою ліву руку до чола, прикриваючи нею очі. Голова його похилилася, весь він якось розслабнув. Його тіло зігнулося, широкі плечі обвисли.
— Ван-Вейдене! — гукнув він хрипко, наче з ляком у голосі,— Ван-Вейдене, де ви?
Я глянув на Мод. Вона мовчки кивнула мені головою.
— Я тут,— відповів я, підступаючи до нього.— Що з вами?
— Поможіть мені сісти,— сказав він тим самим хрипким, зляканим голосом.— Я хворий, дуже хворий, Гамне,— додав він, падаючи на стілець, до якого я підвів його.
Він схилив голову на стіл і закрив обличчя руками, хитаючи головою з боку на бік, немов від болю. Коли він трохи підвів лице, я побачив, що в нього на чолі виступив великими краплинами піт.
— Я хворий, дуже хворий,— промовив він ще, тоді ще раз.
— Та що з вами таке? — спитав я, поклавши руку йому на плече.— Чим я можу помогти вам?
Але він тільки дражливо струснув із себе мою руку, і я довго стояв біля нього мовчки. Мод, перелякана й розгублена, дивилась на нас. Вона теж не могла зрозуміти, що з ним трапилося.
— Гампе,— сказав він урешті.— Мені треба лягти. Дайте мені руку. Воно скоро минеться. Мабуть, знов той клятий головний біль. Я боявся його. Я чув, що... та ні, пусте, що це я плету! Поможіть мені лягти.
Та коли я поклав його на койку, він знов закрив обличчя руками; відходячи, я почув, як він шепоче:
— Я хворий, дуже хворий.
Коли я вийшов, Мод запитливо обернулась до мене. Я похитав головою і сказав:
— Щось трапилося з ним. Але що саме, я не знаю. Він зовсім безпорадний і, по-моєму, вперше зроду злякався. Це, звичайно, сталося з ним ще до того, як я вдарив ножем, бо я ж його тільки вдряпнув. Ви, певно, бачили, як це в нього почалося?
Мод похитала головою.
— Нічого я не бачила. Для мене це така сама загадка. Він раптом випустив мене і поточивсь. Але що нам тепер робити? Що мені робити?
— Прошу вас, почекайте, поки я вернуся,— відповів я і вийшов на палубу.
Луїс стояв за штурвалом.
— Іди спати,— сказав я, заступаючи його.
Він відразу ж послухався, і я залишився сам на палубі. По змозі тихіше я взяв топселі на гітови, спустив бом-клівер і стаксель, виніс клівер на завітряний борт і підтяг грот. Потім зійшов униз до Мод. Я приклав палець до губів — мовчіть, мовляв,— і заглянув до каюти Вовка Ларсена. Він лежав так, як я його й покинув. Голова йому перекочувалася на подушці з боку на бік, немов у корчах.
— Можу я чим допомогти вам? — запитав я.
Він спершу не відповів, та коли я запитав ще раз, відказав:
— Ні-ні, все гаразд. Дайте мені спокій до ранку.
Та вже відвертаючись, я побачив, що голова його знову почала качатись по подушці. Мод терпляче чекала мене, і коли я побачив її горду, спокійну голівку, її ясні, розумні очі, то аж затремтів з радості. Очі в неї були такі ж спокійні та ясні, як і душа.