— Чи не маєш ти на увазі Джіроламо, уславленого оповідача?
— Авжеж, це й є Джіджі-Гід!— зраділа Момо. — Його так і звуть! Ви знаєте, де його будинок?
— І він справді чекає тебе? — допитувався чоловік у камізельці.
— Еге ж,— відповіла Момо,— певнісінько. Він мій друг і платить за все, що я їм у Ніно.
Чоловік у камізельці високо звів брови й похитав головою.
— Ох, ці актори! — промовив він, скривившись. — Такі в них часом чудні забаганки! Але якщо ти справді певна, що для нього твої відвідини щось важать, то його будинок нагорі, останній на вулиці.
І він замкнув браму.
"МАВПА!" — проступило в черепахи на панцері, але відразу й згасло.
Останній будинок на цій вулиці, нагорі, був обведений муром, вищим, ніж зріст людини. І брама до саду, точнісінько як у чоловіка в камізельці, була з залізних плит, так що зазирнути в сад було ніяк. Ніде не видно було кнопки дзвоника чи таблички з прізвищем власника будинку.
— Цікава я знати,— сказала Момо,— чи це взагалі будинок Джіджі. Не схоже, щоб він тут жив.
"А ПРОТЕ ЦЕ ЙОГО БУДИНОК",— проступило на панцері в черепахи.
— А чому тут усе позамикано? — запитала Момо. — Ніяк увійти.
"ПОЧЕКАЙ!"— з'явилась відповідь.
— Атолі,— зітхнула Момо. — Та, мабуть, довго доведеться тут чекати. Звідки Джіджі знатиме, що я тут стою,— коли тільки він узагалі там є.
"ВІН ЗАРАЗ ВИЙДЕ",— прочитала вона на панцері.
Отож Момо сіла просто під брамою і стала терпляче дожидати. Довгенько ніде нічого не шелеснуло, і Момо почала міркувати, що, мабуть, Кассіопея цього разу таки помилилась.
— Ти справді певна, що він вийде?— спитала вона через хвилину.
Замість відповіді на панцері проступило: "ПРОЩАВАЙ!" Момо злякалася.
— Що ти хочеш цим сказати, Кассіопеє? Невже ти мене знов покинеш? У чому річ?
"Я ЙДУ ТЕБЕ ШУКАТИ!" — ще загадковіше відповіла Кассіопея.
Тієї миті брама широко розчинилася і з неї з розгону вилетів довгий елегантний автомобіль. Момо ледве встигла відскочити набік і впала. Машина проїхала ще трохи далі, а тоді загальмувала так, що аж шини вискнули. Дверцята відчинилися, і з автомобіля вискочив Джіджі.
— Момо!— вигукнув він і простягнув до неї руки. — Це таки не вві сні, це справді моя маленька Момо.
Момо зірвалася на ноги й кинулась йому назустріч, а Джіджі схопив її, підняв високо вгору й почав цілувати й цілувати в обидві щоки і танцювати з нею на руках посеред вулиці.
— Ти забилася?— питав він, не зводячи подиху, і, не чекаючи на відповідь, провадив далі. — Мені так шкода, що я тебе налякав, але я страшенно поспішаю, розумієш? Я знов спізнився. І де тільки ти була увесь час? Ти повинна мені все розповісти. Знаєш, я вже не вірив, що ти повернешся. Ти знайшла мого листа? Так? Він ще був там? Добре, а ти ходила до Ніно обідати? Смачно було? Ох, Момо, ми стільки маємо одне одному розповісти, адже за цей час так страшенно багато всього сталося! Як же тобі ведеться? Говори ж нарешті! А наш старий Беппо що там поробляє? Я його вже цілий вік не бачив. А як діти? Ох, ти знаєш, Момо, я часто згадую той час, коли ми ще були всі разом і я розповідав вам свої історії. То був прекрасний час, але тепер все інакше. Зовсім-зовсім інакше.
Момо все поривалася відповісти на його запитання. Та, що потік його мови плив і плив, то вона просто чекала, дивлячись на нього. Він був не такий, як колись,— гарно вбраний і напахчений. Та, на диво, він здався їй якимось чужим.
Тим часом з машини вийшло ще четверо людей: чоловік у шкіряній шоферській спецівці і три дами з суворими й дуже підмальованими обличчями.
— Дитина поранена? — спитала одна, скоріш докірливо, аніж стурбовано.
— Ні, ні, де там!— запевнив її Джіджі. — Вона просто лякалася.
— Бо нічого вештатися під брамою!— сказала друга дама.
— Та це ж Момо! — сміючись вигукнув Джіджі. — Моя давня приятелька Момо!
— О, то це дівчатко існує насправді? — здивувалась третя дама. — Я завжди вважала, що це одна з ваших вигадок. Але ж це можна відразу давати в газету! "Зустріч із казковою принцесою" абощо. Це страшенно до вподоби публіці. Я зараз звелю… Це буде сенсація!
— Ні,— сказав Джіджі. — Я б не хотів цього.
— А ти, мала?— з усміхом обернулась перша дама до Момо. — Тобі ж, певно, дуже кортить побачити себе в газеті, правда?
— Дайте дитині спокій!— сердито сказав Джіджі. Друга дама позирнула на годинник.
— Якщо ми негайно не рвонемо, літак полетить у нас з-перед носа. Ви самі знаєте, що це означає.
— Господи! — знервовано відповів Джіджі. — Невже-таки я не можу спокійно перекинутись з Момо двома словами після такої довгої розлуки! Але ж ти сама бачиш, дитино, вони не дають мені, оці работоргівці, не дають!
— О! — ущипливо перехопила друга дама. — Нам байдужісінько. Ми тільки виконуємо свій обов'язок. Ви ж нам за те платите, щоб ми дбали про терміни ваших виступів, шановний маестро!
— Та звісно, звісно!— похопився Джіджі. — їдьмо! Знаєш що, Момо? Ти просто поїдеш з нами в аеропорт. І ми погомонимо дорогою. А тоді мій шофер відвезе тебе додому, згода?
Не чекаючи, що там скаже Момо, він ухопив її за руку й потяг за собою в машину. Всі три дами розсілись на задньому сидінні. Джіджі сів поруч шофера, узявши Момо на руки. І машина рушила.
— Ну,— сказав Джіджі,— а тепер, Момо, розповідай! Тільки все чисто. Чому це ти тоді отак раптово зникла?
Момо вже хотіла була почати свою розповідь про Майстра Гору і Квіти-Години, коли це одна дама нахилилась до них із заднього сидіння.
— Даруйте,— сказала вона,— але в мене з'явилася розкішна ідея! Ми неодмінно маємо показати Момо фірмі "Паблік-Фільм". Вона ж би стала кінозіркою, знявшись у вашому новому фільмі — про волоцюг. Уявіть собі, яка була б сенсація! Момо грає Момо!
— Невже ви не зрозуміли?— гостро спитав Джіджі. — Я ні в якому разі не хочу, щоб ви втягли в це дитину!
— Я вже й не знаю, чого ви хочете, — образилася дама. — Будь-хто інший і пальчики облизав би, якби йому трапилась така нагода.
— Я не будь-хто!— раптом розлючено крикнув Джіджі. І обернувшись до Момо, сказав:— Пробач, Момо, ти, мабуть, цього не зрозумієш, але я просто не хочу, щоб ще й ти потрапила до рук цієї нечисті.
Тепер образилися всі три дами.