Момо

Сторінка 43 з 56

Міхаель Енде

Джіджі, стогнучи, вхопився руками за голову, тоді вийняв з кишені жилета срібну коробочку, взяв звідти таблетку й ковтнув.

Хвилин кілька ніхто не озивався й словом.

Аж ось Джіджі обернувся до дам.

— Даруйте,— пробелькотів він знеможено,— я не вас мав на увазі. Це просто нерви підвели.

— Авжеж, це буває,— промовила перша дама.

— А тепер,— сказав Джіджі до Момо, якось криво всміхаючись,— поговорімо про нас, Момо.

— Ще тільки одне запитання, поки не пізно,— втрутилася друга дама. — Ми вже ось-ось приїдемо. Чи не дозволите мені взяти в дівчинки інтерв'ю?

— Годі!— ревнув Джіджі, вкрай розлютившись. — Зараз я хочу сам говорити з Момо, я, я особисто! Це важливо для мене! Скільки вам це втовкмачувати?

— Ви ж самі раз у раз дорікаєте мені,— відмовила, й собі розлютившись, друга дама,— що я не досить ефективно рекламую вас!

— Авжеж!— простогнав Джіджі. — Та не зараз! НЕ ЗАРАЗ!

— Дуже шкода! — мовила дама. — Таке видушило б із людей сльози. Але як знаєте. Ми ж можемо це зробити й згодом, коли…

— Ні!— перебив її Джіджі. — Ні зараз, ні згодом, взагалі ніколи. А тепер стуліть губу, поки я говоритиму з Момо!

— Ні, дозвольте!— так само бурхливо відмовила дама. — Йдеться, кінець кінцем, не про мою, а про вашу рекламу! І треба вам добре подумати, чи можна дозволяти собі знехтувати отаку нагоду!

— Ні!— вигукнув Джіджі в розпачі. — Я не можу собі цього дозволити! Але Момо лишіть поза грою! А тепер — благаю вас — дайте нам хоч на п'ять хвилин спокій!

Дами замовкли. Джіджі знеможено провів собі рукою по очах.

— Тепер ти бачиш — ось до чого я дожився! — Він коротко, гірко засміявся. — Вороття назад мені немає, навіть якби я того хотів. Моє минулося. "Джіджі завжди буде Джіджі". Ти ще пам'ятаєш це? Але Джіджі — це вже не Джіджі. Я скажу тобі, Момо,— найнебезпечніше в житті — це мрії, що здійснюються. Принаймні, так, як вони здійснились для мене. Мені вже більш немає про що мріяти. І я вже цього не навчусь у вас. Я ситий по зав'язку.

Він понуро втупився в шибу автомобіля.

— Єдине, що я міг би ще зробити — це припнути язика, нічого не розповідати, замовкнути, може, на все життя, поки мене забудуть, чи, принаймні, поки знов стану нікому не відомим, вбогим бідолахою. Та бути вбогим і не мати мрії — ні, Момо, це пекло! Нехай я краще вже лишуся там, де я тепер. Воно, правда, й це пекло, та принаймні, комфортабельне… Ах, що я тут розбалакую. Усього цього ти, звісно, не розумієш…

Момо тільки дивилася на нього. Вона, передусім, розуміла, що він недужий, смертельно недужий. Вона здогадувалася, що й тут доклали рук Сірі пани. І не знала, як допомогти, тим більш, що він же сам цього не хоче.

— Але я все тільки про себе та й про себе,— сказав Джіджі. — Розкажи, як увесь цей час жилося тобі, Момо.

Тієї миті машина спинилася перед аеропортом. Всі вилізли й поспішили до вокзалу. Тут на Джіджі вже чекали стюардеси в формі. Кілька газетних репортерів заклацали фотоапаратами, засипаючи Джіджі запитаннями. Та стюардеси заквапили його, бо літак відлітав за лічені хвилини.

Джіджі нахилився до Момо й подивився на неї. І враз в очах у нього заблищали сльози.

— Слухай, Момо,— сказав він тихо, так, що ніхто не чув,— залишайся зі мною! Я візьму тебе в цю подорож і всюди братиму з собою! Ти житимеш у моєму чудовому будинку і вбиратимешся в оксамити й шовки, як справжня маленька принцеса. Аби ти тільки була поруч і слухала мене. Може, тоді мені спадуть на думку справжні історії, такі, як колись, пам'ятаєш? Скажи тільки "так", Момо, і все знову буде гаразд. Допоможи мені, прошу!

Момо дуже б хотіла йому допомогти! У неї аж серце заболіло. Проте вона почувала: це неправда, він не стане вже колишнім Джіджі, і йому нічого не зарадить, якщо вона стане не колишньою Момо. її очі теж набігли слізьми. Вона похитала головою.

І Джіджі зрозумів. Він сумно кивнув головою, і дами, яким він сам за це платив, потягли його геть. Він ще помахав їй здалеку, Момо помахала йому — і він зник з очей.

За всю зустріч із Джіджі Момо не пощастило й слова промовити. А вона ж стільки мала йому розповісти! І їй здалося, що, знайшовши Джіджі, вона водночас назавжди його втратила.

Вона поволі повернулася і рушила до виходу з аеровокзалу. І раптом її пронизав страх: адже вона й Кассіопею втратила!

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

НУЖДИ ВДОСТАЛЬ

— То куди?— спитав шофер, коли Момо знову сіла в довгий, елегантний автомобіль Джіджі.

Дівчинка розгублено дивилася просто перед собою. Що йому сказати? Куди їй, власне, треба? їй треба шукати Кассіопею. Але де? Де й коли вона її загубила? Під час усієї подорожі з Джіджі її в машині не було, це Момо знала напевно. Виходить, перед будинком Джіджі! Аж тепер їй згадалися слова на панцері в черепахи: "ПРОЩАВАЙ!" і "Я ЙДУ ТЕБЕ ШУКАТИ!" Звісно, Кассіопея заздалегідь знала, що вони ось-ось загубляться одна від одної. І тепер вона десь шукає Момо. Але де шукати Кассіопею?

— Ну, то надумалася вже?— сказав шофер і затарабанив пальцями по кермі. — Не тільки в мене роботи, що возити тебе на прогулянку.

— До дому Джіджі, будь ласка,— відповіла Момо. Шофер трохи спантелично глянув на неї.

— Я гадаю, що треба відвезти тебе до твоєї домівки. Чи ти тепер житимеш у нас?

— Ні,— сказала Момо,— я щось загубила там на вулиці й хочу знайти.

Шоферові це було з руки, він однаково туди їхав. Коли вони під'їхали до вілли Джіджі, Момо вилізла з машини й заходилася пильно скрізь шукати. машини.

— Черепаху Майстра Гори,— відповіла Момо. — Вона зветься Кассіопея і вміє заглядати на півгодини вперед. У неї на панцері проступають літери. Мені неодмінно треба її знайти. Допоможіть мені, будь ласка!

— Я не маю часу на дурні жарти!— пробурчав шофер і в'їхав у браму, яка, пропустивши машину, зачинилась.

Момо все шукала. Вона обдивилася всю вулицю, але Кассіопеї ніде не знайшла.

"Може,— подумала Момо,— вона вже пішла додому, до амфітеатру?"

І дівчинка й собі поволі подалася тією дорогою, якою дісталася сюди. Вона зазирала в кожну шпарину під мурами, у кожну канаву. І знай кликала черепаху на ім'я. Та все дарма.

Пізно вночі дісталася Момо до старого амфітеатру. Вона й тут пильно обшукала все, наскільки це було можливо в темряві. Вона голубила несміливу надію, що черепаха якимось дивом уже добулась додому. Та це, звісно, було неможливо,— Кассіопея ж ходила так поволеньки!